На Майдані ми були безкоштовною масовкою: готовність померти не має ціни

Соромно визнавати це, але нас надурили.

На Майдані ми були безкоштовною масовкою – притому такою, яку не купиш за гроші. Бо скільки коштує готовність померти?

Потім ми стали безкоштовною армією. Армією, яка вела і досі веде війну за власний рахунок – не вимагаючи пільг і статусів, позичаючи гроші на броніки або бігаючи без них. Сидячи в окопах в шортах і кедах, як от айдарівці першої хвилі. Місяцями відстрілюючись там, куди часто батогом не заженеш мобілізованих. Харчуючись сухпайками з розтрощеної і покинутої ЗСУ вантажівки, маючи один автомат або навіть сайгу на трьох, ховаючи друзів під гучні промови мерів, що волають «Героям слава!», але не дають ані копійки дітям неоформленого бійця. Пару тижнів тому мій взводний сказав, що їде додому. Бо його родині просто нічого їсти – що б нам не обіцяли, як би не допомагали з оформленням, що б взагалі не відбувалося у світі, ані копійки за понад рік війни він не заробив. З горем навпіл ми зібрали трохи грошей. Звісно, ті вже скінчилися…

То дрібниці. Він заробить. Він живий.

А багатьох вже немає, їх вже не повернеш. І я боюсь тільки одного – що їх смерть була марною. З тим, що марною були смерті хлопців з Небесної Сотні, ми здається вже змирилися.

…Хтось залишився без ніг. Інвалідом з кулею у голові. Контуженим, який не має потрібних ліків. Хтось просто майже збожеволів.

… Хтось воює далі. Поки може. Але рано чи пізно стикнеться з тим, з чим ми стикнулися пару тижнів тому – аби вивести нас, боєздатний та вмотивований підрозділ, з зони бойових дій, Важливі Люди послали наших побратимів нас штурмувати. Ха-ха-ха. Це було дуже страшно – нарешті обійняти людей, з якими ти сидів в окопі і почути, що вони на твоєму боці незалежно від наказів… Нас все одно відвели. Без кіпішу. Відвели з випаленої землі, за яку проливали кров наші побратими, ріднішої за яку в мене вже не буде. Навіщо ми там взагалі стояли?.. Щоб покласти своїх за шматок території, яку ви потім так чи інакше здасте?

… Хтось за гратами. Вже. За гратами – коли справи шиті білими нитками, коли є алібі, коли є свідки, що бачили інших винних. За гратами на відміну від сєпарів, яких відпускають за каяття. На відміну від тих, хто вбивав людей на Майдані. На відміну від перефарбованих і не дуже регіоналів. На відміну від мудаків, які розпалювали конфлікт на Донбасі, а потім сховалися у Києві. На відміну від сотень суддів і прокурорів, ментів і депутатів… Це навіть не подвійні стандарти. Це просто п***ц – і мова не тільки про справу 31 серпня. Справ десятки.

Хтось у розшуку.

Ну, так і треба – “ви ж революціонери, а не невинні ягнятка” – кажуть розумні люди.

Ок. Може бути. Але “…ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою”. І мені здається, що зараз заганяти нас у глухий кут – дуже хибне рішення. Не тому, що “боже, за що, ми ж завжди хотіли як краще для України, навіщо ви так”… А лише тому, що поранений звір удвічі небезпечніший.

Один з моїх кращих друзів – Сергій Бойко, двічі поранений на Майдані, а потім поранений в АТО боєць батальйону ОУН, який зараз перебуває у розшуку – останнім часом майже не знімав футболку з кумедним написом. «ХУНТА БУДЕ». Тільки зараз мені починає здаватися, що такі да.

Лєра Бурлакова