Отже, Марш Героїв. Другий з початку АТО – але у 2014-му я була в цей час у секторі М. Тому цей для мене перший під час війни…
Щось нереальне. Таке, що не вкладається до кінця в голові. Кельт, з яким ми сиділи взимку в окопі біля розбитої дороги на ДАП, десь на краю землі. Кабан, який коли ми вперше поховали друга – сів у машину і мовчки дістав з кишені розірваний осколком магазин, який був тоді у його власній розгрузці… Горинич, що бігав стріляти по сєпарам із залишків підірваної техніки, з якої за пару днів до цього діставали шматки наших вояк… Ну – ногу чиюсь, наприклад… Х., якого я востаннє бачила за столом у нашому підвалі, там – бог війни, тут – зовсім дитина. Артем, який був нашим командиром коли «Січ» вперше поїхала на ротацію у Піски… Я його ніколи не можу впізнати у цивільному. Медики наші з Криму… Наші з «Одіна» мигцем – бігають, шукають в серці Києва танк =))), біля якого домовилися зустрітися.
Десятки людей ніби з іншого світу на тихих сонячних вулицях столиці, на яких мусорів – не менше, ніж в урядовому кварталі під час Майдану. Ті, що з автоматами – ховаються у дворах. Перед рештою ти постійно вивертаєш кишені: «Тут в мене балаклава… джгут… бинти… і сигарети». І ти вже й не писнеш, що вони не мають права тебе шмонати. Вони й обшук в тебе направду не мали права проводити, як і багато інших обшуків – але ж провели. Ну і на здоров’ячко.
Дорогою – жарти про те, що ми стройними колонами йдемо в ІТТ. Розмови про тих, хто в розшуку. Роздуми про те, куди можна піти воювати – «та ні, той чувак не командир, він просто хоче у політику, давай краще до нас». Дзвінки з фронту… «У вас вчора двохсотий був… хто це?». «… Такий козак, такий козак.…». Напівжартівливі розмови про Сирію. Напів…
– Чому ти дружину вдома залишив? Щоб було кому носити тобі пиріжки, якщо сьогодні приймуть?
– Ти не повіриш, але я думав про це…
… Михайлівська площа. Лук’янівська площа. Потім, зрештою, Косогірний. І там, за триметровим парканом, за кордоном бійців чорт зна якого підрозділу, за дверима і гратами – Дубенко. Там Мамай, Yuriy Syrotyuk, який їздив на ротації у Піски, їздив після передової в баню у багажнику вщент забитої бійцями машини («а в нас у багажнику народний депутат!»). Там Олійник… І ми підемо, а вони залишаться. Ми їх залишимо. Так бути не може, так ніколи не було б десь у-сталевих-грозах, але поки що так є…
Бо тут все інакше. Бо розумні люди казали: «Насолоджуйтеся війною – мир буде жахливим».
Але скиглити, коли свій лист з ІТТ Сиротюк закінчує словами «перемога буде!» – соромно.
Хтось з журналістів питає – навіщо владі потрібні репресії? Звично, як за часів Януковича, починаєш казати, що це залякуван… Але стоп, та яке залякування? Поруч – Кельт, з яким ми сиділи зимовими ночами в окопі біля розбитої дороги на ДАП, десь на краю землі. Смажили яєчню у дерев’яному будиночку під обстрілом. Бігали з позиції на позицію, шукаючи СУХІ шкарпетки. Поруч Кабан, з яким ми вперше ховали друга… Горинич, який бігав стріляти по сєпарам із залишків підірваної техніки, з якої вже дістали шматки тіл наших вояк…
…А за парканом, поряд з іншими нашими – Моджахед з «Торнадо». Моджахед, якого я не знаю особисто – але ми ще неодмінно познайомимось. «Дружок, я не боюсь смерти! Посмотри сюда. Ну что ты глаза опустил? Я не боюсь смерти. “Расстреляют..!” Все, что ты можешь – это угрожать. А такие как ты на свободе когда видят меня – опускают глаза и переходят на другую сторону дороги. Смельчаки… Что-то я не видел тебя, когда наши пацаны оставались без рук, без ног в зоне АТО, – казав він у суді. – Сейчас каждый второй вооружен. И возможности вам уйти – вам, червям, которые наживаются на нашей крови, делая из войны бизнес, вам, которые несли смерть и страдания вместе с русскими – вам возможности уже уйти не дадут…»
