Коли запрацює східна легеня Європи?

Переконаність св. Івана-Павла ІІ, що Європа має дихати двома легенями – західною і східною, – відома сьогодні кожному. Якою є західна легеня, достатньо добре відомо. А що слід розуміти під легенею східною? «Русскій мір?»

Існує надто багато знаків того, що східна легеня досі звапнована і не функціонує як слід. Комунізм був травмою, з якої ще не вийшли не те що народи колишніх радянських республік, а, як бачиться, і народи колишніх країн соціалістичного блоку. Костюм від Версаче заледве чи прикриває сумнозвісну гімнастьорку, яка буквально прилипла до нашого тіла.

Падіння комунізму викликало було на Заході чималий інтерес до звільнених народів. У повітрі бриніло питання: «А що там, за берлінською стіною?» Багато європейців на Заході очікували, що Слов’янщина, яка так довго змушена була мовчати, скаже нарешті цивілізаційно важливе (якщо не вирішальне) слово. Не один із європейців признався мені, що в той час очікував від Сходу якогось пророчого одкровення. Проте все, що тоді почула від нас Європа, вона знала й раніше, до того ж відчайдушно намагалася цього позбутися. Тут я маю на увазі ксенофобію та ізоляціонізм, нетолерантність і конфліктність. Європа Західна зазирнула у Європу Східну не як у своє пророче майбутнє, а радше як у непривабливе минуле. Звідси походять розчарування і погорда, менторство й намагання «цивілізувати» Схід, які часом так травмують нас у поведінці західних чинників.

Отож, нове тисячоліття якраз і покликане дати відповідь на засадничі питання: «Яким буде остаточне слово слов’янського Сходу?» і «Коли запрацює східна легеня Європи?» Однак перш ніж пробувати відповісти на ці запитання, проаналізуймо те, що маємо сьогодні.

Симулякр «русского міра»

Ідеологема «русского міра» – це очевидний симулякр, породжений задля того, щоб ідеологічно втримати Російську імперію після дискредитації комуністичної доктрини. Даремно мій комп’ютер виправляє «русского» на «руського»: це не є синоніми. Патріарх Кіріл нутром відчув, що епіцентр історії переміщується до Києва, що київська духовна спадщина має потенційну силу творити та об’єднувати. Інстинкт підказав йому: по імперській Москві б’є «похоронний» дзвін. Тому й зародилася доктрина «русского міра», щоб відвернути увагу світу від Києва та зробити ще одну підміну, ще раз буцімто інкорпорувати давньокиївську спадщину, втримавши стрілки історії на Москві. Проте в путінській «мерзоті запустіння» може зародитися лише черговий імперський симулякр – нічого іншого. Й доктрина «русского міра» і є ним.

Чому? Та тому, що продукувати нові сенси і формулювати нове цивілізаційне слово може лише народ, який є справжнім ядром давньокиївської культури. Культура Київської Русі була сповита в колисці племені полян – Києві. На цих теренах і постала згодом Україна. Цю землю можна загарбати, нею можна довго володіти, але не можна відібрати в неї її творчий дух, її егрегор (гр.: дух-охоронець). Це – дар Божий, який зберігається навіть тоді, коли він здеформований і занапащений. Той дух, що пульсує в глибинах українського народного духу, здатен відроджуватися і творити знову.

Саме тому Україна, зовні занапащена й начебто слабосила, була «чинником сили» для всіх народів, що нею володіли. І, відповідно, ставала причиною їхнього занепаду, коли Україна від них відходила. Це шкірою своєю відчуває Путін. А Росія штучно зімітувати ту творчість не може – їй Бог призначив інші ролі. Ті ролі були величні і славні, коли був час творити імперії. Так діяв егрегор Росії. А сьогодні навпаки – її ролі почали відгонити диявольством, коли настав час імперіям відійти в історію.

Роль російської православної Церкви тут незавидна. Вона цілковито сперлася на державу, забувши пересторогу пророка Ісаї: «Ось ти надіявся опертися на оту поламану очеретину, на Єгипет, що коли хто опирається на неї, то вона входить у долоню йому, і продірявлює її» (Іс. 36, 6). Кремлівські «фараони» продірявили російській Церкві не лише долоню, а й саме її серце. Вона купила собі безпеку, розплатившись за це духовною свободою. Тому й не спроможна сьогодні сказати нове цивілізаційне слово – і буде неспроможною це зробити, доки виправдовує агресію, легітимізує ненависть, мириться з кремлівською брехнею і навіть сама вдається до неї.

Нинішня агресія Росії проти України просто волає до російського церковного сумління, а воно майже мовчить. Зате чітко промовляє українська свідомість, як-от у цьому емоційному пасажі Катерини Щоткіної: “те, що зараз робить Кремль щодо України в рамках російської доктрини (в тому числі, російського православ’я), — чи то замах на батьковбивство, чи то, як писав Кротов, спроба зґвалтувати власну матір. Щось настільки богопротивне, чого світ пережити не зможе — завалиться”.

Патріарх Московський може скільки завгодно пропагандистськи покликатися на духовний спадок Київської Русі, проте підтримавши «Святополка окаянного» в його нинішній путінській подобі, він позбавляє себе права на борисоглібське спадкоємство. Відтак кожного разу, як він вимовлятиме святі імена Бориса і Гліба, душу його має пропікати відчуття нерозкаяного гріха. Бо є він насправді лише церковним речником колективного «Святополка», на якого знову чекає доля окаянного небуття.

Пастки нинішнього «українського світу»

Тепер придивимося критичним оком, що діється в тому Києві, якому я виписав стільки авансів. А тут українці борикаються зі своїми власними духовними проблемами.

Століттями український народ змушений був пристосовуватися до життя в чужому для нього духовному полі рабства, що виробляло в ньому типовий пристосуванський пакет антицінностей: хабарництво, кумівство, хитруватість, «моя хата скраю» тощо. Саме вони й були для народу «цінностями виживання». Проте сьогодні ми потрапили з ними в пастку, оскільки згадані антицінності, які начебто мали б нас традиційно порятувати, стають головною причиною нашого занепаду і втрати цивілізаційних шансів. Як слушно пише Олександр Кендюхов: “біда України в тому, що гора увесь час народжує мишу, коли треба народжувати велетнів. Для того, щоби стати здатним народжувати великі цілі й створювати монументальні цінності, українець повинен скинути з себе пута нікчемних чеснот: дріб’язкову обачність, мурашину метушливість, жалюгідну зарозумілість”.

Всі ці риси страшні навіть не тому, що вони не дозволяють нам стати успішною демократією західного зразка. Найстрашніше – що вони закривають нам доступ до тієї енергії, яка б уможливила нашу суспільну трансформацію. Обидва Майдани, опершись на засадничі цінності людської цивілізації, успішно зачерпнули з цього енергетичного джерела – і вразили світ своєю духовною силою. Якби ми й далі жили тими цінностями, то енергії вистачило б на всі реформи – навіть без особливої допомоги з боку Заходу.

Малороська зневіра у власні сили й у власну зорю, інерційне мавпування російських моделей як «вищих» і «передових» – усе це є гирями, які тягнуть нас на дно. Для того, щоб відбувся отой найголовніший злам в українській ментальності, у Київ мусить повернутися високий дух Київської землі – гідність роду, плекання істини, творча свобода й соціальна справедливість (згадаймо Володимира Мономаха з його «Не дайте сильним погубити людину!»). Без них наша столиця і далі буде вотчиною самовдоволеної посередності, лукавої імітаційності й непереборної захланності на гріш. Саме ці міазми нинішнього політикуму є невидимою «п’ятою колоною» путінського режиму, головними передумовами його геополітичної сили.

А що в цей час роблять українські Церкви?

Ситуація тут доволі «смугаста»: позитивне сусідує з негативним, духовні злети чергуються з духовними втратами. Проте загалом ситуація не безнадійна.

Передусім треба відзначити позитивний досвід мирного співіснування, що його набули українські Церкви за останні два десятиліття. Російська модель фаворитизування однієї Церкви була відкинута, тоді як множинність релігій та конфесій стала плодом і водночас гарантом релігійної свободи. Готовність українського народу прийняти модель «єдності у багатоманітті» в особливий спосіб проявилася й утвердилась на недавніх Майданах і є насправді найголовнішою запорукою позитивних змін у майбутньому.

Проте все-таки є одне «але». Досі в українській церковній ситуації домінувала модель «спільного ворога», яка діяла як великий стимул до партнерства. Так, модель фаворитизування однієї Церкви була відкинута, але чи справді тому, що її вважають хибною? Чи, може, тому, що нам нав’язувалась модель фаворитизування саме Московського патріархату?

Схоже, що скоро ми матимемо можливість пересвідчитися в цьому. Я особисто всією душею схвалюю можливість надання Вселенським Патріархом українському православʼю Томосу про автокефалію. Це дало б можливість покінчити з церковною монополією Москви, яка стала тепер уже просто нестерпною. Проте якщо Томос справді буде надано, то чи не стане знову привабливою модель фаворитизування однієї Церкви, тільки тепер уже не московської, а київської (помісної православної)? Чи втримаються й надалі оті солідарність і взаємне партнерство, які були виплекані на Майданах? Що ж, це покаже майбутнє.

Друга пастка чигає на українські Церкви, коли йдеться про культурні війни сьогодення. Українські Церкви просто затиснуті між «русскім міром» і радикалізмом «нової глобальної етики». Прагнеш європейського вибору – натрапляєш на антихристиянські ліберальні крайнощі. Сахаєшся тих крайнощів – потрапляєш у путінський капкан «захисту традиційних цінностей». Єдиний вихід тут – не впадати в ідеологічні спокуси, не перетворювати християнство на проліберальну чи антиліберальну ідеологію, а обрати єдино надійний шлях – ad fontes, до джерел християнської віри, до тієї всеперемагаючої любові до людини, яка стала основою Христової перемоги.

Але це потребує радикального оновлення, східнохристиянського aggiornamento, цілковитого прощання зі спокусами істеблішменту, отого сковородинського паломництва до серця людини. Здавалося б, найлегше це було б зробити українським протестантам, але й у них на ногах – невидимі гирі з минулого, які, проте, дуже видимі, коли йдеться про спроможність до преображення сердець.

І, нарешті, третя пастка – заземленість церковного мислення, обмеженість церковних горизонтів, за якими не видно високої цивілізаційної місії. Бути Церквою, звичайно ж, означає здійснювати своє учительське служіння. Однак учительський уряд Церкви відповідає також пророчому служінню Христа, тобто означає дар передбачувати майбутнє.

А з цим якраз у нас серйозні проблеми. Достатньо згадати чесний висновок архімандрита Кирила Говоруна, зроблений в час останнього Майдану: «Майдан у своїй ціннісній складовій значно переріс… українські Церкви». Звичайно, Революція гідності знала чимало прикладів особистого духовного подвигу людей Церкви, як-от: виступів Блаженнішого Любомира Гузара і владики Бориса Ґудзяка, провидницького рішення монаха Свято-Михайлівської обителі відкрити її ворота для переслідуваних маніфестантів чи жертовності капеланів Майдану. Проте архімандрит Кирило мав на увазі запізнення, з яким Церкви усвідомили спорідненість цінностей Майдану з християнськими, оті його «майже есхатологічні сподівання на відновлення гідності, що її Бог заклав у людську природу».

Отож, пророчий дар Церкви означає вміння бачити перші досвітні вогні, коли довкола ще начебто цілковита темінь. Це вимагає певних передумов, з яких першочерговою є спроможність оту темінь розганяти Христовим світлом. Держава усуває з наших площ памʼятники Леніну й червоні прапори, а Церква має вилучити з нашої ментальності задавнені життєві установки та узвичаєні стереотипи, які ми навіть не сприймаємо як комуністичні. Путінський режим живиться цим спадком, а тому допомогти суспільству позбутися його є найпершим обов’язком українських Церков.

Лише солідарно засудивши злочини комунізму, солідарно визнавши спільну вину за його прославлення і солідарно пробачивши одне одному все зло, вчинене ними у стані комуністичного очманіння, народи зможуть здобути остаточну перемогу над комунізмом і перетворити колишні «скривавлені землі» на місце справжнього примирення і благоденства. Я переконаний, що на цьому шляху й буде знайдено справжній і надійний мир, бо його досягають не капітуляцією перед агресором, а різноплановим спонуканням його до покаяння й катарсису. І роль Церков у цьому незамінна.

Сьогодні пророчий уряд Церкви означає також завдання вирізнити давньокиївський спадок не в імперському плюсквамперфекті «русского міра», а в єдиній київській Церкві – але тій, яка ще тільки мріє на церковному обрії. Я маю на увазі ту київську Церкву, яка не обмежиться євхаристійною єдністю з одним конфесійним центром, а стане «лабораторією» загальнохристиянського поєднання. Але для цього треба крок за кроком позбутися всіх дрібненьких та егоїстичних ілюзій, які спонукатимуть нас шукати «простіших» варіантів.

Сьогодні пророчий уряд Церкви означає здатність бити на сполох, що в світі, куди не глянь, знижується поріг до застосування насильства, зростає привабливість мови ненависті й стає легітимною відверта брехня. Якщо Ісус Христос – це справді «дорога, правда і життя» (пор. Ів. 14, 6), то Церкви, які означують себе як Містичне Тіло Христа, не можуть – не мають права – спостерігати, як торжествує облуда. Не мають права дотримуватися конфесійної чи ситуативної доцільності та вдовольнятися синицею в руці, коли згори заклично курликає небесний журавель.

Все це, в підсумку, й вестиме до розчищення тканин східної легені, яка надто довго була атрофована.

Тому й доведеться мені повторити слова, сказані за іншої нагоди. Церква добре вміє свідчити про грядуще Царство Боже в контексті особистої долі людини – тобто про те, що буде з нею після її смерті. Проте, обпікшись на помилкових пророцтвах щодо кінця світу, Церква остерігається тепер зазирати у найближче майбутнє. Це стало особливо помітно в час кризи, бо криза – це пора, коли міняються епохи і парадигми, коли омеґа старого переходить в альфу нового. А це, як відомо, – час Господній (пор. Об 22:13). Ось чому Церква має зробити все від неї залежне, щоби цей час Господній став і часом Церкви.

Джерело


Загрузка...