Доля військового параду насамперед бентежить тих, по кому ця війна пройшлася катком

0
86

У будь-якому гумористичному шоу є «Право на жарт». Над євреями можуть іронізувати євреї, над вірменами — вірмени і далі за списком. Якщо ти належиш до якоїсь етнічної (гендерної, регіональної, соціальної) групи — твої жарти і випади на адресу цієї групи будуть сприйматися порівняно необразливо. «Свої жартують над своїми».

І навпаки. Будь-яке намагання «пожартувати з боку» приречене сприйматися не як «іронія», а як висміювання. Жарти артиста зі слов’янським прізвищем над грузинами можуть виглядати як сарказм. Якщо почуття такту і почуття міри зраджують жартівнику, то його реприза перетворюється на образу.

Оцінювати вашу жарт завжди будуть її потенційні герої. Ті самі «євреї», «іммігранти», «галичани», «кавказці», «дівчата», на яких ви вирішили вигуляти свою дотепність. Саме вони вирішуватимуть, де та сама межа, після якої іронія переходить у глузування. З однієї простої причини: ступінь образливості слова або дії завжди визначає той, кого ображають.

Якщо ви не належите до певної групи — вам складно оцінити, що всередині цього колективу вважається нормою, а що ні. Тож між словами «хохол» або «ципочка» немає різниці. У будь-якому разі образливість висловлювання оцінює той, про кого йдеться. Вам може здаватися, що в слові «негр» немає нічого поганого. Але в Гарлемі з вами навряд чи погодяться. І матимуть рацію.

І все це належить не тільки до жартів.

Перед нами — універсальна формула, яка працює з будь-яким публічним висловлюванням або дією. Обмірковувати про простір естетики може диригент симфонічного оркестру — і, наприклад, Ілля Ківа. Обмізковувати про особливості західноукраїнської ідентичності може Ярослав Грицак — і, скажімо, Михайло Добкін. Право на репліку є у кожного. Але реакція на сказане в кожному випадку буде різною.

Ключове питання, до якого потрібно бути готовим на чужій території, звучить просто: «А хто ти такий?». Уникнути його можна лише в одному випадку. Якщо твоя легітимність всередині адресної групи досить висока. Якщо вони визнають твоє право на висловлювання або дію, що зачіпає їхні інтереси. Якщо вони вважають тебе «однимз них», то твої руки розв’язані. Якщо вони тебе «своїм» не вважають — чекай реакції.

Дивно, що цього не розуміє Володимир Зеленський.

Він має повне право вирішувати долю військового параду на День Незалежності. Зрештою це прерогатива президента. Але в тому й річ, що легальність рішення абсолютно не обов’язково переплітається з легітимністю. Надто коли воно зачіпає інтереси окремої групи, яка об’єднана спільними цінностями і загальними переживаннями.

Доля військового параду насамперед бентежить тих, по кому ця війна пройшлася катком. Ветерани, волонтери, переселенці — всі, для кого порядок суверенітету виявився важливішим персонального побуту. Саме їх здивування сьогодні найчастіше лунає в соціальних мережах. Саме з їхніх вуст звучить заклик не розмінювати символи на грошові подачки.

Всі розмови про те, що нібито «парад пафосний і дорогий» не мають сенсу. Точно такою ж пафосною, дорогою і марною можна оголосити ідею перенесення Офісу президента з Банкової на Європейську площу. Цільова аудиторія параду може розгледіти в рішенні Володимира Зеленського неповагу до символів і цінностей. Тим самим, які мають значення для них самих.

КВН-івське минуле мало би привчити Зеленського до того, яка може бути реакція на «жарти з чужими». Тому що політика в цьому сенсі мало чим відрізняється. Рішення про скасування військового параду обернеться лише тим, що парад все одно відбудеться.

Це може бути демонстрація. Хода. Акція протесту. Колони людей в ветеранських камуфляжах. Це може бути що завгодно — але важливо те, що все це робитимуть люди не під патронатом влади, а всупереч їй. З відповідним рівнем лояльності та симпатії до першої особи.

Володимир Зеленський сьогодні продовжує вести передвиборну кампанію. Намагається не дати піти з-під прапорів своєї партії всім тим, хто в пошуках «повісткимиру» готовий перебігти до проросійських сил. Всім тим, хто готовий махнути рукою на Крим і Донбас, бо «справа минула» і «треба жити далі». Але за спробу зберегти свою ситуативну більшість президент розплачується симпатіями активної і пасіонарної меншості. І нинішнє рішення відгукнеться йому вже за місяць. На День Незалежності. Коли на вулиці можуть вийти всі ті, хто цю незалежність останні п’ять років відстоював зі зброєю в руках.

І не факт, що там буде місце для президента.

Джерело

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here