Чому реформи в Україні зазнають краху

Реформи є важливим етапом в соціально-політичному розвитку будь-якої держави.

Їхнє обговорення займає чи не найперше місце в обсягах тем в інформаційному просторі України. Про них не говорять хіба що німі. Першочерговим завдання реформ вважається викоренення негативних явищ в сфері політичних відносин, які народились за попередніх умов й розквітли. Реформи ставлять за мету досягнення нового стану суспільства, в якому системні перепони позитивному розвитку, які існували в попередньому стані, в новому стані існувати не зможуть. По суті реформи мають антисистемний характер. Проте, в українському політикумі ще за радянських часів, сформувалась думка , що випуск нової форми є важливою реформою Збройних Сил України. Немов змінивши вишеньку на торті ми отримаємо якісь особливі якості, не змінюючи інгредієнти.

Це характерно перш за все для країн, що не мають активної політичної еліти і певних традиційних правил ведення політики, які можна простежити на Заході. Наприклад, в країнах західної демократії можна побачити своєрідний поділ політичних еліт на правих і лівих, як наслідок відбувається структурованість суспільства. Вищий клас здебільшого підтримує консерваторів, в свою чергу середній і нижчі – лібералів та соціалістів. Подібні риси ведення політики можемо побачити в США і Великобританії. Традиції ведення політики дали змогу сформувати політичні еліти, які змогли очолити проведення реформ у дуже важкі для цих країн часи. Але простежити наявність політичних еліт в Україні практично неможливо. Багатовікова відсутність державності, позаідеологічність українських партій і відсутність поділу суспільства – одні з небагатьох хвороб вітчизняної політики. Особливістю соціального розвитку українського суспільства є те, що вагоме місце серед вищого класу займають несистемні елементи структури, які швидко розбагатіли, стали таким класом на основі нелегітимних засобів здебільшого у сфері торгівлі та посередницьких операцій. До таких елементів в Україні належать кримінальні, мафіозні структури, корумповані управлінці, які зловживають своїм службовим становищем, використовуючи суспільне майно для власного збагачення і, як показує практика, ведуть найбільший спротив будь-яким спробам реформування. Тому наявність політичних еліт, що спроможні очолити реформи в Україні практично відсутня.

Цікавими є перші спроби реформування тоталітарної системи управління СРСР, що характерні для періоду «хрущовської відлиги». Проголошення реформ стало особливою подією в країні, де за період правління Сталіна було практично деформовано соціальний поділ суспільства, а деякі соціальні класи перестали існувати (серед таких класів були куркулі, що мали значне поширення серед сільського населення українців) або втратили більшість своїх соціальних прав. Крім більш-менш успішних процесів дестаналізації слід згадати про спроби економічних реформ, які не дали позитивного результату, а з часом призвели до глибокої кризи командно-адміністративної системи господарювання. Саме за часів Хрущова були перші спроби децентралізації у формі створення раднаргоспів. Проте, як показав час, нові територіальні органи управління не зменшили тиск всесоюзного керівництва, а перетворились в знаряддя тиску в руках місцевих чиновників. Реформа фактично не зачіпало основа командо-адміністративної системи, що перебувала в системному кризисі, який був викликаний прогнилою бюрократичною машиною, що не мала змоги ефективно керувати економікою.

Як зазначають дослідники, зокрема Данилов С.Ю та Нікітін В.М., «В їх основі лежав волюнтаризм першої особи країни. За своїми цілями вони були утопічними і не враховували справжнього стану економіки. За обраними напрямками досягнення цілей економічна політика була суперечлива. Методи проведення реформ були чисто командно-адміністративними, антидемократичними. Думка мас фактично не бралася до уваги. »

Важливою проблемою в українській політиці є багатовікова відсутність державності, що заперечує формування традиційних форм ведення політики, а також не сприяло створенню політичної еліти в зв’язку з відсутністю отримання політичного досліду управління державними органами. Більшість українців, що приймали участь в політичному житті інших країн були фактично інтегровані в культуру зверхніх народів, або повністю заперечували своє походження. Як наслідок, українська держава отримала кризу кадрів, яка не була оперативно подолана за 20 років незалежності, бо першим президентом України став не представник нової інтелігенції, а комуністичний партійний чиновник Л. Кравчук.

Слід також відзначити той факт, що навіть в буремні роки української революції 1917-1921 рр. українські політичні еліти як такі виявились неспроможні взяти владу в свої руки і утримати її від зазіхань більшовиків. Проте, слід згадати особу П. Скоропадського, котрий проявив певну політичну волю, але як ми знаємо він не був твердим прибічником української культури.

Тому перша спроба проголошення державності була невдалою. Спроби реформ соціалістами не були підкріплені політичною волею і тому вони були радше декларативним, а не системним реформуванням, що мало вирішити соціально-політичні проблеми. Реформи українського уряду в цьому аспекті мало, чим відрізняються, а в деяких рисах, навіть співпадають із спробами реформ Української Центральної Ради. Реформування так оперативно буксується місцевими елітами, бо впровадження, навіть тих мінімальних законів Верховною Радою, не підкріплюється політичною волею керівників нашої держав, що в більшості випадків супроводжується договорами з місцевими князьками із-за страху втратити особисті статки. При низькій якості українського суспільства, що характеризується низькою активністю народних мас, а іноді повною байдужістю до майбутнього країни – ми отримуємо деморалізуючу суміш, яка грає на руку популістам різної якості і призводить до їх успіхів на виборах. Як наслідок країна отримує парламент популістів, що неспроможний приймати важливі для країни закони.

Особливою проблемою є певна половинчастість українських реформ. Побачити реальні спроби антисистемного реформування практично неможливо, більше того ми побачимо спроби зміни зовнішнього вигляду не зачіпаючи внутрішню гнилість. Прикладів тому дуже багато. Починаючи з поліції, і закінчуючи випуском нової форми для ЗСУ. Все це супроводжується відсутністю політичної волі керівників нашої держави, або повним небажанням реформуватись, бо вони самі є гвинтиком системи. Не можна голосувати за Президента олігарха, і сподіватись, що він буде проводити процес деолігархізації української влади, або приймати гречку від партії ще одного олігарха сподіваючись на його чесність. Аполітичність, а іноді жахлива байдужість українського населення за відсутності політичної еліти – є чи не визначальною причиною не вдалості українських реформ.

Загрузка...