Бадьорий і дзвінкий дівочий голос в трубці:
– Нам вас порекомендували. Ми хочемо до річниці ООН провести захід – зібрати послів чотирьох держав постійних членів Ради Європи і …
– Вибачте, яких держав?
– Ну, Великобританії, США, Франції та Китаю – постійних членів Ради Європи!
– США і Китай не є членами Ради Європи!
– Ой! Ради Безпеки ООН
– Але в Раді Безпеки ООН п”ять постійних членів. Росію Ви не запрошуватимете?
– Ні звичайно, Росія нам не потрібна. Ми зберемось і усі разом з послами будуть виступати і закликати до миру? Адже нам усім потрібен мир! У нас нічого ще немає, але є обіцянка від однієї поважної американської інституції надати усю необхідну підтримку.
– Вибачте, а навіщо потрібно закликати до миру?
– Вам напевне нецікаво або у вас немає можливості взяти участь?
– Ні, мені цікаво, але я не можу зрозуміти чи Ви не можете мені пояснити концепцію, бо технічні питання потрібно вирішувати тоді, коли розумієш навіщо і як ти щось робиш.
– Ми будемо говорити про майбутнє, яким має бути світ, якою має бути ООН, ми закликатимемо до миру.
– Вибачте, а як Ви уявляєте мир з диктаторськими режимами, які безпричинно нападають на сусідів, зневажають міжнародне право, знищують людей, у яких цінності, що протирічать нашим? Як Ви уявляєте мир чи заклики до миру з такими державами?
– Я так зрозуміла, що Вам нецікавий наш захід.
Кінець розмови.
От чому для хорошого заходу у нас потрібні лише гранти чи згода американської компанії щось надати? Чому не потрібно думати? Чому вважається, що про долю людства, ООН і миру може просторікувати будь-хто? А головне – навіщо?
