Роль ідеології та практики українського самостійництва та націоналізму в творенні національних збройних сил від організації січового стрілецтва в 1914 року до феноменів добровольчого та волонтерського рухів 2014 року є безсумнівна та визначальна.
Згадаймо головні віхи славних боїв армії Української народної республіки, і ми зрозуміємо, що, незважаючи на все нехлюйство, гнилизну, та огидну організацію процесів, нині ми ще досить пристойно тримаємось. Уже 5 повноцінних років. Що ми мали тоді ?
Крути, січень 1918 року. Молодість, доблесть, поразка, безсмертя.
Мотовилівка, листопад 1918 року. Зрілість, професіоналізм, перемога, змарнований шанс.
Любар, грудень 1919 року. Виснаженість, розпач, розгром, еміграція.
Тепер…Визволення Маріуполя, червень 2014. Прорив з Луганського летовища, серпень 2014 року. Павлопіль-Широкинська наступальна операція, лютий 2015. Відбиття ворожого наступу на Мар’їнку, червень 2015 року. Відтискання промзони в Авдіївці та Ясинуватської розв’язки, літо—осінь 2016 року.
Дух нашої армії, непереможний і безсмертний, за сто років відродився і заіскрився з новою силою після 2014 року, і кадрово-рекрутингова та мотиваційно-організуюча роль націоналізму є об’єктивно неспростовна.
Більш проблемною є оцінка ролі та місця політичного націоналізму в державотворенні на сучасному етапі, особливо після подій 2014 року, коли, використавши на барикадах, блокпостах і в окопах пасіонарний заряд та ударну силу націоналістів, їх загнали в електоральне гетто на рівні маргінальних 2%.
Десакралізація національно-визвольної боротьби та козацько-стрілецького архетипу новітнього українця в медіапросторі та суспільній свідомості дивним чином співпала з дискредитацією образу захисника Батьківщини на побутово-буденному рівні. Ниций наратив “ми вас туди не посилали” у виконанні водіїв маршрутних автобусів, працівників соцзахисту та прокурорів з очима слимакового кольору став лейтмотивом побудови всієї конструкції державної політики.
Ключовою проблемою в цьому контексті є відсутність в націоналістичного руху, при суттєвому переважанні в членства високих морально-вольових якостей, реалізованого потенціалу до творення повноцінної контреліти.
Періодична ротація еліт і контреліт є структурною нормою функціонування систем і відбувається як у конкурентно-змагальному, так і конфліктно-антагоністичному вимірі. Парадоксальною є ситуація домінування в українському суспільстві антиеліти з одночасним витісненням на маргінес рудиментів знищених традиційних еліт та недопущенням створення нової контреліти.
Антидемократичний характер політичної конкуренції в Європі загалом та в Україні зокрема обумовлює нівелювання відкритого впливу на структуру публічних інститутів, що визначають стратегію державного будівництва. За таких умов демократичний політичний процес, у якому еліти конкурують між собою, неможливий навіть у антагоністичному вимірі через силову монополізацію антиелітою соціального статусу еліти та політичних механізмів, які цей статус легітимізують.
Колгоспні мракобіси, кремлівські вурдалаки та упирі, комсомольські поросята, олігархічні свинарчуки та полки злодюг без національності з поганцями-блогерами загалом можуть як успішно імітувати євроінтеграцію, так і безпроблемно влаштовувати колорадські хороводи.
Традиційна радянська модель суспільних відносин, у якій функцію контреліти виконували творча та технічна інтелігенція з вкрапленнями дисидентського і правозахисного рухів так само неактуальна, як і досвід державного будівництва Австро-угорської монархії, де роль української контреліти взяло на себе греко-католицьке духовенство Галичини.
Постмодерною утопією виявилась спроба сконструювати в постреволюційних умовах України 2014 – 2019 рр. контреліту з підконтрольної західним посольствам і спецслужбам «проактивної частини громадянського суспільства» (статусних медіаперсоналій, поганців-блогерів, “антикорупційних” “громадських” “активістів” та “експертів”). Ця провальна спроба продовжує реалізовуватись в гірших традиціях “суспільства спектаклю” шляхом рекрутування кадрів з сфери масових розваг та спекулятивного сегменту ринку фінпослуг.
Альтернативою ультраконсервативного та консервативно-революційного походження, згенерованою в надрах субкультурного «правого комсомолу» стала ідея «української хунти». Тут роль контреліти відведена командному складу колишніх добровольчих батальйонів, та радикальним громадсько-політичним діячам націоналістичного руху. Втім, електоральна криза націоналізму в Україні обумовлює неможливість легітимізації такої контреліти в рамках легальної політичної процедури.
Маргінальний статус націоналізму та розвиток поза домінуючими в політичному процесі канонами раціональності та успішності накладається на негативні демографічні тенденції та зменшення питомої ваги консервативного проукраїнського патерналістичного електорату. Окрім того, значна кількість націоналістично налаштованих виборців, як і націоналістичного активу, стала частиною масової трудової міграції після 2016 року.
Проте, успішно продовжує працювати образно-символічний ряд та термінологічний дрес-код націоналістичного дискурсу, поєднаний з аплікацією історико-героїчного метанаративу перманентної боротьби за державність. У ньому актуальний історичний момент набуває ознак функціональної апробації «продовжених Визвольних змагань». Де кожен забутий Богом населений пункт колишньої “сірої зони” вздовж “лінії розмежування” (точніше, фронту), може стати новими Крутами, де відновлені націоналістичні добровольчі формування можуть взяти переконливий реванш за 1918 рік.
Окрім мобілізації протестного електорату, функція опозиції полягає в створенні системи маркерів легітимності актуального політичного режиму та правлячої політичної еліти через системну об’єктивізовану критику цілей, принципів і результатів державного управління. Делегітимізуючий вплив націоналістів-фронтовиків на пацифістську капітулянтську антиеліту є очевидним наслідком реваншу за штучну маргіналізацію в сфері парламентської політики.
Конституювання активістської контреліти, налаштованої на зрив процесів капітуляції та спротив підриву суверенітету України, з формуванням нового чинного морального імперативу націоналізму воюючої молоді, є пріоритетними проблемами оперативно-тактичного рівня для модерного українського політичного націоналізму.
