Важко уявити, якою б сьогодні була країна без Драча, Чорновола, Лук’яненка

Шістдесятників лишається все менше. Після смерті Івана Драча та Левка Лук’яненка згадуєш про це мимоволі. Згадуєш і печалишся.

Шістдесятники

Шістдесятників лишається все менше. Після смерті Івана Драча та Левка Лук’яненка згадуєш про це мимоволі. Згадуєш і печалишся. Ніби все зрозуміло – покоління мають відходити, так повинно бути, проте все одно сумно. Можливо тому, що з ними у нас у всіх багато чого пов’язано. Ми ж усі виростали в їхній присутності, на їхніх книжках, на їхніх політичних програмах, на досвіді їхньої боротьби, їхніх ілюзій, їхніх компромісів та розчарувань. Великою мірою, це ж були і наші ілюзії та розчарування. Що вже тепер ділити.

Співголови Народного руху України (зліва направо): Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь на III Всеукраїнських зборах НРУ. Київ, 1992 рік
Співголови Народного руху України (зліва направо): Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь на III Всеукраїнських зборах НРУ. Київ, 1992 рік

Сьогодні Україну не треба вимріювати, її потрібно захищати

Ми ж так чи інакше носимо при собі, як частину власного досвіду та власних переконань, ту систему цінностей, що вони сформулювали ще в минулому тисячолітті, і яка сьогодні, чесно кажучи, не завжди видається актуальною. З тієї простої причини, що реальність змінилась, змінилась докорінно, і потребує вона, відповідно, інших слів на своє проговорення, а головне – інших ідей та механізмів на свою реалізацію. Хоча, здавалося б, цінностей це і не має стосуватись. Справді, базова потреба української окремішності, незалежності – вона ж лишається актуальною до сьогодні, і, можна припустити, лишатиметься такою надалі. Просто у випадку з ідейним спадком шістдесятників відбулася одна важлива зміна: сьогодні незалежність не треба вимріювати. І Україну не треба вимріювати. Її потрібно захищати. Вона є частиною тієї таки реальності, що змінилась. Реальності не завжди симпатичної, реальності, що викликає багато питань, нарікань та зауважень, але яка, разом із тим, надається до змін та зрушень. Реальності, сформованої, якщо вже говорити відверто, великою мірою й самими шістдесятниками – їхніми заявами, їхньою наполегливістю, їхньою, можливо, недалекоглядністю. Важко уявити, якою б сьогодні була країна без них – без Драча, Чорновола, Лук’яненка.

Дисиденти і колишні політв'язні радянського режиму (зліва направо) Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, 1988 рік
Дисиденти і колишні політв’язні радянського режиму (зліва направо) Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, 1988 рік

Але ось уявити їх у сьогоднішній політичній ситуації якось і не виходить. Не вписуються вони в сьогоднішню Україну, де все менше лишається місця для політичного ідеалізму й усе жорсткішим і кривавішим стає популізм і заточеність на тимчасовий успіх, на швидкий результат. Шістдесятники, з їхніми уенерівсько-філологічними настановами на уявне ідеальне українство мають на тлі цих декорацій вигляд не завжди доречний і переконливий. Як непереконливо виглядав Іван Федорович із його спробами зрозуміти музичні смаки президента Януковича. Зрештою, саме вони, шістдесятники, з їхньою розірваністю й парадоксальністю, з їхнім подвижництвом, але так само і з їхнім постійно присутнім конформізмом, були найкращими мішенями для скепсису та іронії молодих, для постійних закидів та бунтування проти них. Очевидно, так теж має бути – надто вже вони колоритні, аби не намагатися вступати з ними в постійний діалог. Тим більше, якщо вони на ці закиди реагують як не образами, то цілковитим нерозумінням.

В цьому випадку позиція Ліни Костенко («Прости мені, мій змучений народе, що я мовчу. Дозволь мені мовчать!») потребує щонайменше поваги. Право на мовчання очевидно так само потрібно виборювати. Особливо в суспільстві, яке хворіє на нестачу моральних авторитетів, і де інститут моральних авторитетів (якщо вже говорити про такий інститут) часто позбавляє цих самих авторитетів будь-якої самостійності, примушуючи їх рухатись за течією, не так ставлячи гострі питання, як даючи зручні відповіді.

Письменниця Ліна Костенко
Письменниця Ліна Костенко

Прапори у боротьбі українців за власне українство

З іншого боку, зрозумілим є цей запит на сторонніх арбітрів, тих, кому можна делегувати свої сумніви та неврози, на кого можна в разі чого, за давньою звичкою, перекласти відповідальність, на кого можна в разі чого безапеляційно послатись. Вік і досвід так чи інакше є важливими аргументами для довіри та поваги, особливо якщо ця повага ні до чого тебе не зобов’язує. Шістдесятників до безкінечності можна звинувачувати в усіх бідах та проблемах нової України, проте на них так чи інакше озираються, їх так чи інакше використовують як прапори у цій затяжній і не завжди зрозумілій боротьбі українців за власне українство.

Поза тим шістдесятники відходять, і добре було б, щоби цей відхід потужної генерації спричиняв не так бажання пошвидше забувати, як потребу ретельніше вчитись. На помилках. На досягненнях. На парадоксах. На непослідовності. Шістдесятники – покоління щедре, вони багато по собі лишають. Було б бажання вчитись.


Загрузка...