Чи зможе новий президент змінити ситуацію на переговорах?
Знайомство та екскурсія з очільниками ЄС у Володимира Зеленського вдалися. Інша справа, що в Європі не звикли марнувати час та очікували на те, що новий президент приїде з конкретними пунктами і донесе їх кожному. Цього не вийшло, й цьому є об’єктивні причини.
Існує проблема з підготовкою, та якщо вона затягнеться, і конкретних пунктів і пропозицій — ба більше, дорожньої карти — не підготують, то ситуація може дуже швидко погіршитись.
Чого хоче президент Зеленський? Деякі речі вже пролунали, й вони натякають на те, чого би хотів новообраний президент. Утім, вони ще не оформлені. Те, що він вже не раз апелює до відбудови мосту в Станиці Луганській, говорить про те, що десь в голові Зеленського лежить ідея поліпшення соціального статусу громадян та їх комунікації одне з одним. Таким самим чином підіймається тема військовополонених, що свідчить: Зеленський ставить економічну й гуманітарну складову понад усе. І це дуже важливо, позаяк запуск цих речей блокує агресивну поведінку російської сторони — в обстрілах та іншому.
Тому у всіх цих пропозиціях є здоровий глузд. І якщо вдасться реконструювати та прискорити роботу Нормандського формату, а отже і Мінського — чи навіть дати цим переговорам іншу площадку, заразом осідлавши соціальний і економічний блок, далі через реалізацію підходу «всіх на всіх» вдасться продовжити рух до питання про мир. Раніше ми на таких майданчиках рухались шляхом реалізації програми президента Порошенка, ця пастка не дозволяла подивитись на процес інакше. Поява нового президента дозволяє зайти на цей переговорний аеродром зовсім з іншого боку.
Зеленському важко, і це видно. Зараз я називаю Мінський процес пасткою, так як у нинішньому форматі роботи навіть найменші імпульси там політичних лідерів України чи ЄС будуть гасити. Адже всі ці роки ми маємо ситуацію, коли від переговорів до переговорів не ведеться стенограма, не фіксуються рішення, не підписуються договори, а отже немає ані виконання, ані контролю. Видається так, що учасники перших переговорів боялися відповідальності, а тому уникали навіть архівування, щоб їх потім не цитували. Як історик і викладач, ознайомлений з практикою, знаю: на таких конференціях як Ялтинська чи Тегеранська головні питання також вирішувались поза протоколом. Та маючи такого візаві як Росія, не фіксувати подібні речі Україні було б дуже небезпечно.
Зеленський обов’язково має поставити це питання, інакше процес переговорів розсипається. Не знаю, чи вдасться йому, так як нині помалу відбувається розкоординація повсюди: ситуація на фронті пішла своїм шляхом, в Європі – своїм, а в Мінську, де наші представники навіть не мають формально визначених повноважень — своїм. Нам конче необхідний орган чи департамент, який буде займатись координацією українських зусиль.
Чи вдасться залучити до перемовин інших великих гравців? Проблема в тому, що зараз європейці в першу чергу думають про свою безпеку, а тому воліють, щоб наші питання вирішувались в межах Мінська. Немає усвідомлення, що Мінськ — це саме той щабель, який може або розв’язати — в тому числі питання регіональної і європейської безпеки, або ж похоронити напрацювання і Ялти, і Хельсінкі, і Потсдаму взагалі. Втім, саме зараз і Нагорний Карабах, і Придністров’я, і Донбас, і Крим могли би стати основою нової моделі та світового порядку. І якщо новим зовнішньополітичним представникам України вдасться вийти з ініціативою регіональної безпеки на якийсь глобальний майданчик, це би змінило відношення до справи.
Чому я завжди наголошую на тому, що переговори варто перенести з Мінська? Хоча б тому, що це місце нагадує історію Нагорного Карабаху, де вже майже 30 років продовжується робота з урегулювання того конфлікту. І це недобра асоціація, що натякає на те, що будь-які переговори можуть опинитись в довгому ящику. Так як нині вони і по формі, і по змісту представляють продиктовані ще післявоєнною організацією світу підходи, які не працюють. А отже, так само як і питання ОБСЄ, Ради безпеки ООН, європейської безпеки, і НАТО — потребують негайних змін.
