Колись, на останніх курсах інституту ми були на стільки сміливі, що вже задавали питання викладачам з політекономії соціалізму або з філософії марксизму-ленінізму такі питання, шо от є таке право націй на самовизначення.
І викладачі стали на стільки сміливі, що навіть відповідали, що гм… теоретично да, таке можливо, але якщо якась союзна республіка відділиться – її тут же ж задушит Запад.
Вот… ну а потім бац – відділилася Литва і протягом короткого часу СССР розсипався як картковий будиночок.
Колись я думала, що ми рано чи пізно доб’ємося визволення політв’язнів і колись вип’ємо кави з Мосійчуком, якого я до тюрми взагалі не знала. І колись на наш КВП прийдуть навіть Павліченки. Але в найрадужніших снах я не уявляла, що я буду сидіти в депутатському кабінеті “васильківського терориста” Мосійчука, і от поряд будуть сидіти Павліченко й Запорожець і вести дискусії на юридичні теми, а я при цьому буду не в ейфорії від цього дива, а в роздратуванні, шо вони мені заважають зосередитись над поруками по новітніх політв’язнях.
Блін, як усе непередбачувано, це просто… Да, і оно, фото. Дмитро Павліченко (Свободу чесним!), комбат Добровольчого батальйону ОУН Микола Коханівський і Народний Герой Віталій Запорожець на акції на підтримку в’язня з рашки Бориса Стомахіна. Абалдєть! І колись водночас розпадеться рашка і Саха, Карелія, Ічкерія і багато гарних країн будуть вільні. І буде ще фотка наша зі Стомахіним на руїнах Кремля. А шо? Хіба нам не траплялися дива досьогодні?
