Суспільство покладає на старих чиновників відповідальність за розвал країни

Серед великої кількості моїх публікацій, як власних текстів, так і всіляких посилань, напіввипадкова коротка публікація про те, що один міністр звільнив усіх керівників департаментів, набрала найбільше уподобань («лайків»).

Вочевидь, ідея повної заміни старих керівників середньої ланки користується в суспільстві неабиякою підтримкою.

Чому? Тому, що суспільство покладає на старих чиновників відповідальність за розвал країни та корупцію. Тому, що суспільство бачить кричущу неефективність роботи старої державної машини. Тому, що переважна більшість зустрічей громадянина з державою несе розчарування.

На нижчому рівні державної служби можна знайти значну кількість професійних фахівців-виконавців, як молодих, так і зрілого віку. «Подалі від начальства, поближче до кухні», як каже старе армійське прислів’я, часто існує культура порядності і служіння. Але не нагорі.

90% старих державних службовців вищої і середньої ланки відносяться до двох категорій: корупціонери та пеньки. Всі знають, що за часів Януковича треба було брати побільше і передавати нагору. Чи можливо перевчити цих людей не брати, бути чесними? Щодо цього є різні точки зору, але я скоріше песиміст. Прошу оптимістів надати свої аргументи. Непоодинокі нові, нещодавно призначені міністри та заступники говорили мені: я знаю не лише те, хто у мене у відомстві отримує другу зарплату з корпоративної кишені, але й з якої саме корпоративної кишені. Це видно по паперах, які підсовуються на підпис.

Чесна й яскрава людина не могла втриматися на державній службі пострадянського зразка: система її або ламала, або викидала назовні. Але далеко не всі чиновники є корупціонерами. Серед них чисельно переважає інша категорія — пеньки. Пеньки вросли корінням у ґрунт і, хоч нічого корисного з них не росте, але вони займають територію та міцно тримаються. Кожен землероб знає, що залишати територію, щільно всіяну пеньками, означає повністю позбутися врожаю. Пеньки треба викорчовувати, а якщо їх було дуже багато, у старі часи вдавалися до випалювання.

Сьогодні у багатьох органах влади корупційна мафія веде справжню війну проти реформаторів. Пеньки не здатні воювати, зате вони прекрасно саботують. В одному міністерстві мені розказали, як документи йдуть два тижні між двома сусідніми кабінетами. В іншому я почув оповідку про те, як ховають від начальства ключі від кабінетів і ховаються самі. В третьому створюють аналог DOS-атаки: щодня завалюють керівництво десятками непотрібних документів. Цей перелік дивних історій, неприйнятних у кризовій воюючій країні, можна продовжити.

Оті 10% керівників середньої ланки, що є знавцями справи і порядними людьми, знайти неважко. Проста переатестація виявляє їх миттєво. Як казав ще один заступник міністра, в будь-якому підрозділі, незалежно від чисельності, все одно працює лише п’ятеро людей.

Решта керівників вищої та середньої ланки має бути замінена новими людьми. Менеджерами з бізнесу, про яких я писав у першій частині нарису. Найкращими молодими держслужбовцями, які пройшли конкурсний відбір. Подекуди навіть талановитими молодими людьми без досвіду, але з найкращою освітою та власним баченням — саме так свого часу виріс новий корпус держслужбовців у Грузії, представники якого нині нам допомагають.

І ми мусимо надати цим новим людям кредит довіри. Ми мусимо дати їм шанс побудувати для всіх нас нову державну машину. Мусимо підтримувати їх експертною допомогою, волонтерською працею, публічною комунікацією. Мусимо навчити наших співвітчизників змінити ставлення до держави. Мусимо вірити, що ефективну державу в Україні можна побудувати. Інакше її ніколи не буде.

Старі державні службовці кажуть, що реформи прирікають їх на злидні. Вони ж 20 років життя віддали державній службі, а тепер, у випадку звільнення, залишаються без засобів існування, бо на роботу їх ніхто не візьме. Не хочу вдаватися до детального обговорення, чи потрібні бізнесу справді компетентні фахівці, незважаючи на вік. Хочу подивитися з іншого боку. Результат їхньої 20-річної роботи — злидні цілої країни. Тож треба вибирати, або вони, або ми всі решта разом узяті.

Ну а про збереження «інституційної пам’яті», тобто вміння певним чином виконувати старі процеси, я вже писав. Саме носії цієї «інституційної пам’яті» сьогодні найбільше гальмують зміни. Саме їх треба звільнити в першу чергу. І тоді ми не будемо питати один одного, чому так повільно йдуть реформи.

Валерій Пекар