Головний режисер приїжджала рано-вранці, відкривала кабінет, діставала з сейфа точну копію своєї сумки, ставила на стіл і їхала додому. Сумка була на видноті ‒ і всі були впевнені, що головреж десь «на території».
Головним у телекомпанії був транспортний цех. Після 16:00 на зйомки водії вже не їздили. Вечірній виїзд необхідно було узгоджувати на рівні заступника генерального.
Головний редактор любила дайвінг. Тому одного разу вона призначила ведучою ранкового ефіру свого інструктора. Через півроку в кадр сіла племінниця головного режисера. З восьми корисних ставок у моїй редакції залишилося шість.
Кістяк телекомпанії становили люди, які вирішували особисті питання коштом держресурсу. Вони вилизували чиновників в ефірі, щоб поза ефіром вирішувати приватні питання. Для них у 1991 році нічого не змінилося. Рольова модель «підставка під мікрофон» була ідеальним способом досидіти до пенсії.
Власне, вони й досиджували. І пересиджували. Заслужені ветерани формували «худради» й поливали дустом все, в чому бачили загрозу. Або ти грав за їхніми правилами, або йшов.
Державне ТБ було найкращою ілюстрацією анекдоту про «місце прокляте». Телевізійний «АвтоВАЗ», який в усі часи випускав тільки «жигулі». Негативний відбір у дії.
Своїм лібертаріанським юнацьким максималізмом я був зобов’язаний ДТРК. На мій погляд, не було жодної причини зберігати цю систему на плаву. Рідкісні винятки не беруться до уваги. Якщо змішати кілограм повидла та п’ять кілограмів гною ‒ на виході мали шість кілограмів гною.
Я згадую про це щоразу, коли чую про «невдалу реформу Суспiльного». П’ять років тому я був серед тих, хто вважав, що державний телевізійний хоспіс необхідно закрити. Що будь-яка спроба реформи упреться в інерцію. Будь-яка кадрова чистка загрожує звинуваченнями в цензурі. Будь-яка спроба відмежувати телекомпанію від влади наткнеться на спротив політиків.
Мені здавалося, що немає сенсу будувати нову будівлю зі старих цеглин. Простіше й логічніше всіх розігнати й почати з нуля. Коренева система занадто вросла в ґрунт, щоб її можна було викорчувати.
Я й сьогодні так вважаю.
Але п’ять років тому влада вирішила інакше. І веліли команді реформаторів з букв «о», «п», «ж» і «а» складати слово «вічність». Попутно наплювавши на власні бюджетні зобов’язання щодо фінансування нової структури. Виділяючи лише той бюджет, якого вистачало на зарплати й комуналку.
Якби патрульну поліцію реформували за зразком «Суспiльного», то у нас не було б патрульної поліції. Тому що на дорогах стояли б все ті ж ветерани жезла, розбавлені нечисленними ентузіастами. І ніякий Євген «Маршал» Жуков нічого б не змінив.
Я не знаю, добре чи погано команда «Суспiльного» бігає реформаторський марафон. Тому що з першого дня вона біжить з підрізаними сухожиллями та зв’язаними руками. Я не знаю, наскільки хороший міг бути контент, який їм під силу. Тому що з першого дня вони не стільки створюють нове, скільки розгрібають авгієві стайні. Натикаючись на спротив «заслужених ветеранів», профспілок, місцевих бонз, цинічних кар’єристів і просто корисних дурнів.
Можна закидати їм низькі рейтинги. Порівняння з комерційними каналами буде на користь останніх. Але приватним каналам не доводиться проходити через бюрократичне пекло державного документообігу.
Будь-який новий майданчик створює собі довіру з нуля. А «Суспiльне» змушене відкопувати себе з тієї іміджевої могили, в яку його закопували всі останні десятиліття. І цей шлях доведеться долати будь-якій реформаторській команді ‒ яким би не було прізвище її голови.
Припустимо, команда «Суспiльного» й справді не впоралася. Припустимо, вона й справді займає чуже місце. Але тоді оцінка їхньої роботи має бути публічною. Так само як чесною має бути розмова про ту реальність, яка цю реформу супроводжує.
Якщо ви чекаєте появи в країні ВВС, то його не трапиться. Тому що британці платять за цю систему приблизно у 240 разів більше, аніж це роблять українські платники податків.
Якщо ви хочете створення в країні нового медіаінстітуту ‒ то не сподівайтеся, що це станеться за кілька років. Тому що ви самі погодилися з тим, що новій структурі доведеться проростати на старому ґрунті. Реформа якого нагадує капремонт заведеного двигуна.
Якщо ви хочете, щоб в ефірі телеканалу не траплялося помилок і ляпів ‒ доведеться розчарувати. Вони обов’язково будуть. Тому що є людський фактор. Тому що всі помиляються. Тому що систему характеризує не помилка, а реакція на неї.
Якби мені довелося обирати ‒ зберігати цю систему чи закрити, я проголосував би за ліквідацію. Але замість цього мені пропонують повірити в те, що десь у країні є люди, здатні за пару років реформувати 48 медіамайданчиків. Зберегти незалежність. Подолати інерцію. Звільнити баласт. Залучити кадри. Обігнати конкурентів. Переоснастити структуру. Знайти донорів. Знаходити спільну мову з владою. Бути сторожовим псом для демократії. І все це ‒ в умовах половинчастого фінансування.
У такі моменти мені здається, що мене тримають за дурня. І не тільки мене.
