Штаб кандидата на пост президента України Володимира Зеленського відповів на запитання народного депутата України Мустафи Джемілєва, що стосуються ставлення претендента на вищий державний пост у країні до проблем Криму.
Цитувати цю відповідь я не буду, тому що коротко її можна звести до простої констатації факту ‒ ставлення Зеленського до питання статусу Криму та факту його приналежності Україні нічим не відрізняється від позиції його суперника. На запитання про майбутній статус кримськотатарського народу в державному устрої Криму отримана більш розпливчаста відповідь ‒ але, втім, і за п’ять років президентства Петра Порошенка цей статус не знайшов очікуваної конституційної чіткості.
І в цьому ‒ суть ситуації, в якій опинилася Україна та її громадяни в результаті подій 2014 року. Можна змінити першу особу, переобрати парламент, але неможливо змінити ставлення до проблеми. Крим окупований Росією. Політик, який повідомить про інше ставлення до цього факту, приречений на поразку на виборах глави держави, для нього просто не знайдеться необхідної кількості виборців. Але саме визнання цього очевидного факту прирікає будь-якого українського президента на тривалий конфлікт із Росією. І аж ніяк не тільки щодо Криму. Донбас, енергетика, пропаганда. Росії потрібний президент, який визнає її право на Крим. На будь-якого іншого вона буде тиснути й домагатися його краху. Те, що відверто проросійського президента в Україні після 2014 року обрати просто неможливо, в Кремлі нікого не хвилює. Тому що Росія вирішує свої завдання ‒ легітимізація окупації Криму, повернення України у свою сферу впливу, скасування західних санкцій. І так, вона хоче вирішити їх за український рахунок, українськими руками.
Скільки часу може тривати таке протистояння, сказати сьогодні не так вже й просто. Але звернемося до досвіду сусідньої Молдови, яка майже три десятиліття тому ‒ вдумайтеся тільки в цю цифру ‒ втратила контроль над придністровським регіоном. Молдавани за ці десятиліття встигли проголосувати і за проєвропейські, і за проросійські партії, їхніми лідерами побували як прихильники курсу на Захід, так і прихильники дружби з Росією. Та тільки Придністров’я все так само залишається в статусі самопроголошеної республіки. І нікому в Москві навіть в голову не приходить всерйоз розглянути питання про відновлення територіальної цілісності Молдови. Тому що окупація Придністров’я ‒ відмінний важіль для впливу на політику в усьому регіоні. Навіщо від нього відмовлятися?
І це при тому, що Придністров’я, на відміну від Криму, ніхто до складу Росії не долучив, ця територія не має навіть спільного кордону з Російською Федерацією.
Саме тому варто зрозуміти, що існують питання, які не можна вирішити ніякими виборами, ніякою зміною влади. Одне з цих питань ‒ Крим. Будуть мінятися президенти та уряди, а питання про статус Криму залишиться одним з головних питань відносин України та Росії, однією з проблем міжнародного права, справжньою пасткою, в яку Володимир Путін загнав і свою країну, і нас. І українські політики, які будуть боротися за владу, будуть говорити про свою прихильність ідеї територіальної цілісності України ‒ але не давати відповідей на за питання, як і коли ця територіальна цілісність може бути відновлена.
