Українську державу можна за багато чого не любити. Але це не привід нею не дорожити.
Ми звикли до того, що прорадянська людина думає шлунком. І порівнює реальність із власною ностальгією за СРСР. Пам’ять послужливо підсовує їй спогади про молодість, дешеві продукти, «порядок» і «безпеку». Ця ж пам’ять дбайливо викреслює весь негатив ‒ і тому прорадянська людина не пам’ятає про черги та приниження, заборони та обмеження, залізну завісу й тотальний контроль. Вона порівнює Україну зі своїми уявленнями про «норму» й доходить висновку, що Україна їй не потрібна.
Замість неї вона готова віддати перевагу Росії. Яка здається їй багатшою та щедрішою. І на вівтар цього міфу про світле майбутнє під триколорами вона готова кинути своє власне сьогодення. Прорадянська людина щиро переконана, що їй сьогодні нічого втрачати. Що будь-які зміни в її житті ‒ в цьому сценарії ‒ здатні бути тільки на краще.
Ми вже звикли до цих людей. І навіть змирилися з тим, що раціональними аргументами достукатися до них не вийде. Зрештою, не всім дано адекватно оцінювати навколишню дійсність.
Але в тому й річ, що цей діагноз стосується не тільки «прорадянських».
Тому що в Україні є чимало й тих, хто як зразок для наслідування обрав країни з іншого боку кордону. Тих, хто порівнює Україну зі Швейцарією та Німеччиною. І коли бачить контраст ‒ готовий махнути рукою на власну країну та говорити в серцях про те, що «місце прокляте».
Вони старанно відокремлюють себе від держави. Скептично хмикають при слові «податки». Згадують лише про власні права й забувають про обов’язки. Намагаються не думати ні про що, що перебуває за порогом їхніх вхідних дверей.
Вони люблять кивати на європейську якість життя та західні зарплати. На виборах голосують за «рубильник щастя». Вважають, що країна їм заборгувала ‒ і вимагають повернення боргів. Брати готові дешевою комуналкою, недорогим розмитненням або правом не повертати банкам кредити.
Формально, це два різних табори. Одні хочуть Росію та СРСР. Інші ‒ Європу та Захід. Але якщо копнути, то виявиться, що початкові прагнення у них збігаються. Обидва табори хочуть добробуту та безвідповідальності. Просто перші марять вигаданим радянським добробутом. А інші так само вірять у безтурботний європейський рай.
Якби на один день здійснити їхню мрію ‒ вони б відчули себе обдуреними.
Але обидва ці табори ріднить ще одна обставина. Для усіх них українська дійсність ‒ це лише набір побутових негараздів. Себе вони сприймають як рабів цієї реальності, яким, як відомо, нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів. І тому вони впевнені, що будь-які їхні дії можуть привести лише до покращення їхнього побуту. Тому що «а куди вже гірше».
Вони звикли сприймати свою реальність як «статус-кво». Все, що їх оточує, ‒ як «заводські установки» чи щось «за замовчуванням». Звичні деталі побуту ‒ як «невідчужувані права», на які вони навіть відвикли звертати увагу. Тому що впевнені, що вони нікуди не зникнуть.
Коли вони говорять, що Україна потребує покращення ‒ з цим немає сенсу сперечатися. Країну й справді потрібно оптимізувати. Скорочувати корупційний податок. Підвищувати ефективність. Впроваджувати цивілізовані правила гри. Але в тому й річ, що результат буде не тільки у правильного лікування. Результат буде, зокрема й у лікарської помилки.
Українська реальність може змінитися на краще. А може й на гірше. Просто другу перспективу скептики всіх мастей відчайдушно не хочуть брати в розрахунок. Хоча за прикладами далеко ходити не треба.
І тим й іншим можна запропонувати з’їздити до Донецька або Луганська. Щоб зрозуміти, як виглядають території, з яких пішла інституціональна Україна. Багато дрібниць побуту починаєш цінувати лише тоді, коли їх втрачаєш.
Можна увімкнути телевізор і подивитися сюжети про Венесуелу. Дізнатися, як виглядають гіперінфляція та дефіцит туалетного паперу. Почитати, чим загрожують розкуркулення та класова боротьба.
Зрештою, можна просто відкрити підручники історії. Вивчити події столітньої давності. Порівняти з тими суперечками, якими рясніє нинішня Україна. Спробувати знайти відмінності.
Іноді краще сперечатися про ціну «комуналки», ніж спилювати батареї на металобрухт. Краще іронізувати над «пластмасовими копами», аніж чекати, поки тебе заб’ють люди з незвичним акцентом. Краще критикувати корупцію, аніж сидіти в підвалі й збирати викуп.
Українську державу можна за багато чого не любити. Але це не привід нею не дорожити. Двадцяте століття досить безжально продемонструвало, як виглядає доля народів, які свою державу не втримали.
І якщо вам здається, що «гірше не буде», значить ви просто не здогадуєтеся, якою глибокою буває кроляча нора.
