І ось, із усім упоравшись, Господь отримав час для себе. І вирішив він створити кілька дивних професій, до яких у нього не доходили руки. І створив він вахтерів та провідників плацкартних вагонів. І думав, що це все. Але потім усміхнувся й вигадав письменників. Добре стосовно людства це не було. Але було справедливо.
Професія письменника в Україні оповита легендами та плітками. Серед частини наших співгромадян професія ця, за давньою радянською звичкою, далі вважається почесною. Зрештою, як будь-яка інша професія. Оскільки за радянської системи всі професії були почесні (крім зека на лісоповалі, ясна річ). Разом із тим, серед іншої частини співгромадян (не скажу кращої, проте скажу більшої) вона вважається недолугою. Ну бо дійсно – справжні письменники давно померли, а ті, що не померли, викликають щонайменше підозру вже тим, що не померли.
Професія письменника в нашій країні далі є предметом цілком полярних запитів та спекуляцій. По-перше, і ті, хто з незрозумілих причин вважає цю професію почесною, і ті, хто вважає її недолугою, далі схильні вбачати в письменникові носія духовності. Себто письменникам (вірніше – їхньому уявному суспільному образу) охоче делегується все те, чого в принципі навіть теоретично не намагається дотримуватись пересічний читач – моральний кодекс, духовна складова, морально-етичне підґрунтя. Письменник в Україні, за великим рахунком, змушений вигрібати за всі моральні слабкості й етичні суперечності свого читача. Він має втілювати в собі все те, чого не досяг, у силу історичних обставин та соціально-економічних негараздів, пересічний читач.
Українському письменнику слід зважати на лексику. Лексика українського письменника в жодному разі не має ображати українського читача. Але, так само, український письменник у жодному разі не має забувати про тематику. Тут дуже тонкий момент – писати слід цікаво, проте не легковажно, реалістично, але разом із тим оптимістично (як це можна поєднати в українських реаліях?!), життєствердно, проте упізнавано (тим більше – як це можна поєднати?!?!). Український письменник жодної миті не має забувати про власний образ. Вірніше – про його сприйняття пересічним читачем. Жодних шкідливих звичок! Жодних сумнівних контактів! Жодної, зрештою, еміграції! Еміграція в українській літературі – це дорога в один бік. З того боку цієї дороги лежить забуття (З цього боку, слід зазначити, в більшості випадків воно лежить так само).
На межі жертовності й авантюризму
За великим рахунком, якщо говорити відверто й без евфемізмів, в українського підлітка, який обирає свій широкий життєвий шлях, куди більше шансів стати космонавтом, аніж письменником. Статистика це підтверджує – незалежна Україна дала світу одного космонавта. Письменників вона світу не дала. З іншого боку – світ і не просив.
Разом із тим, попри всі суворі настанови та тотальний контроль із боку вдячної читацької аудиторії, українські письменники далі користуються надмірною (й не завжди виправданою) народною любов’ю та повагою. Загалом український письменник – найменша, хвороблива, а тому – найбільш кохана дитина свого народу. З одного боку, йому перепадає за все – за суспільні негаразди, за продажність політичних еліт, за несприятливість геополітичної ситуації, за неврожаї, зрештою, теж. З іншого – українське суспільство, навіть попри свій вроджений скептицизм та природну недовіру, ладне вбачати саме в поетах пророків та проповідників. Навіть сьогодні, в час космічних звершень та технологічних зрушень, громадяни дивляться на своїх письменників, як на авторитетів, вимагають від них слова правди. Більше того – в багатьох випадках вони це слово отримують, оскільки для письменника це надто велика спокуса – отримати суспільний запит на слово правди й не надати своєї пропозиції.
Одне слово – стосунки українського письменника з читачем ніколи не були ординарними. Що, зрештою, робить саме заняття літературою в нашій країні чимось сакральним. Чимось на межі жертовності й авантюризму. Адже за будь-яких обставин, за будь-якого розвитку ситуації, відповідати будуть письменники. Їм нести відповідальність за суспільні неврози, їм рефлексувати з приводу народних негараздів, їм закликати до рішучого чину, їм потім посипати голову попелом. Припускаю навіть, що більшості з них це подобається. Народна любов потребує певних жертв. Так, зрештою, всім зручніше. Тож зі святом вас, колеги!
