Автор тексту: Ігор Лосєв
Фраза «воювати до останнього українця» за останні роки стала болючою реплікою в політичних дискусіях. Її використовують по-різному: хтось — як докір зовнішнім гравцям, хтось — як прояв рішучості чинити опір. Але за словами легко втратити те, що в цьому конфлікті справді головне: людське життя.
Україна — це не армія, не статистика і не геополітичний символ. Україна — це люди.
Кожен військовий і цивільний, який загинув, — це чиєсь життя, сім’я, майбутнє, яке обірвалось. Коли розмови зводяться до абстрактних категорій, ми поступово перестаємо відчувати ціну життя. Будь-яка країна може відновити інфраструктуру, економіку, навіть державні інституції. Але неможливо повернути загиблих і втрачені покоління.
Крім того, війна руйнує не лише фізично. Вона розріджує довіру, дробить суспільство, залишає глибокі психологічні шрами. Чим довше триває конфлікт, тим складніше буде будувати післявоєнне примирення, а отже — тим довше країна залишається вразливою.
Не можна дозволити, щоб долю народу визначали лише зовнішні інтереси або політична риторика. Україна повинна — і має право — сама вирішувати, коли і як вести дипломатичний діалог, на яких умовах захищати свою територію і коли прагнути до припинення бойових дій. Але в будь-якому виборі необхідно пам’ятати: мета війни — не продовжувати війну, а здобути шанс на мир.
Що можна порадити президентові Зеленському
Не претендуючи на істину, можна виділити три важливі орієнтири:
-
Зберігати цінність людського життя в центрі рішень.
Комунікація з суспільством, турбота про мобілізованих, захист мирного населення — це не гуманізм задля іміджу, а стратегічна опора майбутньої держави. -
Спиратися на дипломатичні коридори, навіть якщо вони вузькі і незручні.
Переговори не завжди означають поступки. Іноді це спосіб виграти час, зберегти людей і розширити поле можливостей. -
Думати про післявоєнну Україну вже зараз.
Країна, яка готує реформи, економіку та суспільне примирення заздалегідь, виходить із конфлікту сильнішою, ніж входила.
Мир рідко приходить зненацька — його потрібно будувати навіть у тіні воєнних дій. І якщо в центрі рішень будуть не лозунги, а долі людей, Україна здатна пройти через цю кризу не «до останнього українця», а заради кожного з них.