Чи необхідна для реформ концентрація влади?

У зв’язку з набряканням політичних конфліктів, пов’язаних із проведенням реформ, знову виникає хороше питання щодо концентрації влади.

Що краще для реформ – якби б одна партія отримала на виборах більшість у парламенті і, таким чином, мала би змогу реалізувати всі реформи без спротиву партнерів по коаліції? Або краще нинішня ситуація, коли досить крихка коаліція формує клаптевий уряд, який не може не гальмувати реформи?

На перший погляд, світовий досвід доводить, що концентрація влади дуже корисна для реформ. Всі успішні реформатори були або авторитарними, або мали абсолютну більшість в усіх гілках влади. Необхідність політичних домовленостей, поступок, врахування численних інтересів завжди суперечить стратегії рішучих змін.

З іншого боку, концентрація влади допомагає зробити реформи лише тим, хто є справжнім рішучим реформатором. Де гарантія, що, отримавши всю повноту влади, прихильники модернізації не стануть прихильниками консервації? Таких прикладів також багато, от подивіться хоча б на Путіна. Як казав лорд Актон, влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно.

Отже, невідомо, як було би краще. Зрозуміло лише одне: український народ, що стомився від авторитаризму, навряд чи прийняв би авторитарні реформи. А значить, успіх ґрунтується на залученні до реформ самого народу, точніше, його активної меншості – тих десь 15-20%, які усвідомили необхідність рішучих змін, брали участь у подіях Майдану, потім у волонтерських і добровольчих рухах.

Але жодних механізмів для таких “демократичних” реформ немає – ні масової партії реформаторів, ні соціальних ліфтів для зміни місцевих еліт, ні масового призову нових людей на державну службу. Ми не погодимося з авторитарними реформами, а для демократичних не маємо інструментів. Політична система залишається герметично закритою. Політики не відчувають необхідності спиратися на великі соціальні сили, покликані до життя Майданом, які прагнуть змін. І поки так, реформи будуть дуже повільними.

Валерій Пекар