Життя на Донбасі без війни майже неможливе

Літо мчить. Здається, цій війні уже сто років.

Окопи і їх мешканці заросли сивою травою, кулемети, спг та міномети пустили коріння. Поруч із залізом, котре щоночі розквітає вогняною папороттю, вдень діти катаються на скейтах – бо не вважають війну приводом не кататися, бо літо мчить, дитинство проходить, нема часу чекати на не-війну.

Мир і війна міцно сплелися, з неба падають міни і воги, з дерев падають дикі груші та червиві яблука. Дерева родять плоди, а що за плоди моглинародити сталеві каркаси шахт і комбінатів?

Місцеві жителі, мов пісок крізь дірку пісочного годинника, мірно та звично течуть крізь блокпости, мимо скелетів величезних цехів, схожих на скелети чудовиськ – цехи ніби викинулися на берег з моря й померли, і тепер їх ребра простягають в небо свій заіржавілий докір.

Звук мін, що рвуться у темному амфітеатрі, нагадує мені дитинство і борщагівку – там навіть уночі, у лункому колодязі дев’ятиповерхіврк, вибивали килими. Так і зараз хтось величезний та владний вибиває картатий килим земної поверхні.

P.S. В усій Авдєєвці нема води – якщо ви розумієте, про що я у таку спеку.


Загрузка...