Українські підприємці повинні знову стати сильнішими за чиновників

Сьогодні у Мінфіну одне завдання: як би змусити Міжнародний валютний фонд розщедритися. Тобто міністри і нардепи із задоволенням постійно говорять про необхідність проведення реформ, але реально нічого не хочуть міняти.

Мовляв, нехай прийде спонсор або кредитор з грошима і заплатить за все. Але те, що кредитор при цьому переслідує власні інтереси, схоже, нікого не цікавить. Так, МВФ ставить у залежність виділення Україні чергового траншу кредиту від прийняття закону про приватизацію, створення Антикорупційного суду, прийняття земельної реформи та вирішення проблем з підвищенням цін на газ.

При цьому проблема “спалювання” державних боргів Кабміном Володимира Гройсмана з допомогою високої інфляції (до кінця 2017 року очікується на рівні 12,8%) зіткнулася з тим, що темпи створення нових і ще більших боргів випереджають це “спалювання”. І що залишається робити? Наприклад, днями один наївний чиновник у Кабміні намагався довести мені, що ніхто в світі не розплачується з боргами. Мовляв, найчастіше реструктуризують борги. Ось і нам непогано було б, щоб Україна обслуговувала тільки відсотки (добре б домовитися і про відстрочку, а ще краще – про списання боргів).

Така заклопотаність в уряді зрозуміла, оскільки обсяг платежів з погашення держборгу на 2018 рік планується в розмірі 176 млрд гривень, що на 46 млрд гривень більше, ніж у 2017 році. Де гроші брати? Від себе зауважив чиновнику, що у 2018 році очікую чергового стрибка відсоткових ставок на міжбанку і подорожчання кредитних ресурсів. І ось тут-таки буде нанесено подвійний удар по інвестиційній активності та по банківській системі України, тобто, якщо підвищується відсоткова ставка та при цьому витрачаються валютні резерви, то вилучається на міжбанку гривнева ліквідність. І це в умовах, коли держборг до ВВП України до кінця 2017 року досягне 86,2%.

Відповідно, МВФ відмовляється до весни 2018 року надати нам черговий транш кредиту у розмірі 1,9 млрд доларів США. Отже, ми увійшли в ще гіршу економічну ситуацію, ніж була в 1990-ті роки, бо допомоги отримувати вже нема звідки, якщо не будемо реформувати діючу монопольно-олігархічну модель в економіці країни. Як виходити з цієї боргової ями?

Підняті “нагору” олігархами малоосвічені і некомпетентні політики отримали в свої руки засоби, якими досі не вміють користуватися. Не вміють керувати тим, що виявилося їм підвладне. І найголовніше, вони не здатні здійснити трансформацію українських ринків у нову якість, хоча в Україні вже третю таку програму проводить Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). То хто ж винен? По-моєму, про це вже давно ніхто не міркує. Всім добре відомі прізвища “героїв”, які зруйнували економіку цілої країни. Зараз головне питання: що робити? Але і на нього наші політики поки що не знають відповіді.

Чи досить рішень, які цими днями ухвалюються урядом і Верховною Радою? Ні! Спочатку начебто непогана ідея запросити до складу Кабміну іноземців на сьогоднішній день, на жаль, доведена до абсурду, вона вже стала небезпечною не тільки для української економіки. Відверто кажучи, завжди мало вірив у різні теорії змов і “закулісся”, але те, що західні лідери з непохитною рішучістю змушують і далі наших політиків та великих чиновників показувати всьому народові свої накопичення, створюючи і розвиваючи у нас антикорупційні структури, – це не випадково.

Але найголовніше: нам не треба винаходити в нинішніх найважчих умовах свій український велосипед, а час прислухатися до думок авторитетних і визнаних у всьому світі економістів. Наприклад, нобелівський лауреат з економіки Пол Кругман підкреслював, що період економічного спаду – невдалий час для скорочення державних витрат. На такий крок варто зважуватися тільки тоді, коли приватний сектор економіки почне повертатися до стійкого зростання. Чим в Україні, відверто кажучи, поки що й не пахне. Тому треба докладати максимум зусиль, щоб не допустити в наступному, 2018 році, хоча б секвестру держбюджету.

Тим часом зростання державного боргу вимагає від Кабміну Володимира Гройсмана створення ефективного, цілісного механізму управління ним. В основі такої політики управління повинна лежати, на моє переконання, середньострокова стратегія на 5-10 років, яка повинна складатися з трьох частин: організації ефективного функціонування ринку державних цінних паперів, мінімізації витрат запозичення та координації політики управління держборгом з економічною політикою уряду в цілому. При цьому особливої уваги заслуговують в умовах подолання наслідків фінансово-економічної кризи, наприклад, такі питання сучасної практики управління держборгом, як можливість суміщення відсоткового та дисконтного доходу в одному цінному папері, способи залучення іноземних інвесторів до фінансування державного внутрішнього боргу, особливості оперування похідними інструментами ринку держоблігацій.

Нарешті, у цей кризовий період нашим чиновникам і народним депутатам не треба “закручувати гайки”, а давати українському бізнесу більше свобод і стимулів для розвитку. Особливо зараз, коли в Україні немає іншої творчої і рушійної сили, здатної вивести країну з цієї важкої економічної кризи і глибокої боргової ями. Тому максимум довіри тим, хто займається бізнесом, хто кує ВВП України. Підприємці знову повинні, як у 1990-ті роки, стати сильнішими за чиновників. І як тоді, взяти в свої руки ініціативу з проведення структурних соціально-економічних реформ.