У найближчі місяці можлива активізація війни на Донбасі

Людям, в яких є зброя, які на війні, навіть якщо головні штаби будуть говорити, щоб не стріляли, дуже складно уникнути спокуси підстрелити противника, спробувати здійснити бойовий вихід.

Тому що люди, які і решта звичайних людей. Вчитель, який не викладатиме, електронник, який не створюватиме електронні прибори, ІТішник, який не займатиметься ІТ, втрачають кваліфікацію, не працюють в цьому «керунку».

Те ж саме і війна. Я цинічні проводжу паралелі. Насправді, коли люди перебувають в окопах тривалий час один навпроти одного, війна – завжди жертвоприношення.

Звісно, противник готується до масштабних бойових дій. Це не секрет. В першу чергу тому, що попереду президентські вибори в Росії. Путіну необхідна переконлива перемога. І ось цей стан ані війни, ані миру на сході України, ледь пригашений конфлікт не може таким довго залишатися.

Він має або перейти у фазу Придністровського конфлікту, Абхазького конфлікту, або ж він знову стане гарячим. І наше суспільство має це розуміти. Наше керівництво має це розуміти. Ми повинні постійно готуватися до війни. Ми до неї не готуємося, по суті. Ми просто відповідаємо на ті виклики, на ті загрози, які є негайними загрозами сьогоднішнього дня.

Якщо противник перейде у широкомасштабний наступ чи то під стягами «ЛНР», «ДНР», «Малоросії», яку Захарченко анонсував, неважливо під яким стягом, неважливо в якій формі, маємо бути готові чинити опір агресії. Для цього нам необхідні в першу чергу не якісь нові ракети, нові літаки, західне озброєння – все це дуже добре, але нам необхідна готовність битися, готовність помирати і готовність перемагати. Ось цього у нас вже дуже мало.

Впродовж трьох років цього конфлікту наша влада зробила все можливе і неможливе, щоб демілітаризувати суспільство. Суспільство живе своїм життям. Війна йде десь далеко, на якій воюють контрактники-заробітчани, яких набрали, професійні військові. І суспільство, глобально український народ це мало турбує. Це все є наслідком цієї пропаганди, яка налаштовує всіх на те, що нам якийсь Захід допоможе, нам санкції якісь допоможуть. Ну, йде війна і йде війна. Нас настільки привчили до крові.

У нас була достатньо спокійна, мирна, тиха країна. Загибель людей – десь нещасні випадки на переїзді, потяг збив чи ще щось. Тепер у нас загибель одного чи двох військовослужбовців на цій війні чи навіть дев’яти не є національною трагедією. Про це не говорять ані президент, ані міністр оборони, ні інші високопосадовці, не оголошується траур.

Москва шукає шляхів, варіантів вирішення цього конфлікту на свою користь. Вирішення конфлікту на свою користь для Москви означає повне повернення України в орбіту впливу Москви. Чесно кажучи, у мене складається враження, що Захід готовий відступитися і залишити Україну наодинці з Росією, дозволити Москві втягнути нашу країну знову в російську імперію, яка відроджуватиметься.

Навіть з самого початку ці санкції не були такими, які можуть поставити агресора на коліна і змусити його відмовитися від ведення війни. Три роки вже йде війна, три роки санкції, які ніхто не скасовує. Але є послаблення. Ви знаєте. Противнику це не завдає суттєвих збитків. Противник, як і раніше, готовий воювати.

Те, що озвучив Захарченко – це «проба пера», це спроба створити якесь підґрунтя для відновлення якихось бойових дій, заново масштабного вторгнення в Україну, не тільки воєнного, але й інформаційного, вторгнення у внутрішньополітичне життя України. Він не просто озвучив, що якусь «Малоросію», «Малосісію» створимо, він ще заявив про те, що український уряд є «нелегітимним, влада «нелегітимна». По суті, запропонував перезаснувати Україну в новому форматі. Це все ті ж самі потуги провести федералізацію, підготувати підґрунтя для певного поділу країни там на східну, на західну.

Москва  дистанціюється від цього. І чинить абсолютно правильно. Потім вона скаже, що якісь бойові підрозділи «ДНР», «ЛНР», «Малоросії», неважливо кого, взяли і перейшли у наступ, а ми до цього не маємо жодного стосунку.