Туреччина вступає у довгу полосу політичної нестабільності

НАД АНКАРОЮ БЕЗХМАРНЕ НЕБО.

У Туреччині є (грубо) дві основни політичні сили:

– кемалісти (прибічникі світської лінії розвитку, заснованою фундатором сучасної Турецької республіки Мустафою Кемалем, “Ататюрком”),

– та ісламісти (прибічники повернення до релігійно-імперської лінії розвитку).

Ататюрк жорстко причавив ісламістів у 20-хх роках минулого сторіччя, а основною опорою – хранителем світської лінії розвитку стали збройні сили. При чому це було закріплено деякіми нормативно-правовими актами.

З часів Другої світової армія влаштовувала п’ять переворотів, коли лінія уряду, на погляд генералів, загрожувала принципам кемалізма.

Перевороти завжди були успішними.

Років двадцять тому, ситуація розпочала змінюватись на користь ісламістів.

Основними причинами слід вважати числені збройні конфлікти навкола/у Туреччіни та збільшення статків селянства, зріст народжуванності та похід цієї молоді в ісламські навчальні заклади.

Прибічниками кемалізму залишаються військові, середний клас та частина заможного населення.

Тим часом, у Туреччині та у світі постає новий, цікавий рух – рух проповідника та письменника Фетхуллаха Гюлена.

Цей рух – суспільна сила, яка, у певної мірі є спробою примирити крайності ісламізму і кемалізму.

Ставка у ньому є на дуже широке розуміння ісламу та просвітницьку діяльність завдяки широко розповсюдженій мережі навчальних закладів з високою якістю освіти.

Рух має суфійське коріння (езотерічна гілка ісламу, яку дуже не люблять прибічники традіційної версії) та, загалом, схожий на популярне у 18-19 ст. у Европі масонство – месійний рух по виправленню світу.

Прибічниками Гюлену стали, переважно, інтелігенція та люди “широких поглядів”, які шукають компромісу між “відкритістю у світ” та “збереженням національних особливостей” – журналісти, викладачи, бизнесмени.

Рух набрав надзвичайний вплив, та нараховує, по різних оцінках, від мільйону до вісьми наслідувачів у світі.

У самої Туреччіні гюленівці неодноразово ставали мішенню гучних скандалів та звинувачень – у т.ч. у спробах захоплення влади.

Ердоган, з часів свого приходу до посади, розпочав процес поступового зменшення впливу армії на процеси у країні (в т.ч. на законодавчому рівні) та розгортання держави на стримано-ісламістьскі позиції у зовнішньої політиці.

Зокрема, він вдався до кількох хвиль репресій щодо керівництва Збройних сил (ща кілька років було заарештовано більш ніж 300 вищих офіцерів) за звинувачення у спробах військового перевороту.

Зрозумило, що уся прогресивна частина суспільства чекала, коли ж турецька армія “візьме своє”.

Вчорашню спробу перевороту, багато хто вважає або “постановкою”, або “невдалою спробою перевороту”.

Але для постановки вона занадто крівава, а для військових – занадто безладна.

Тому я висуваю іншу версію.

Нема ніяких сумнівів, що гюленівці не залишили без уваги такий надзвичайно важливий інстітут турецького суспільства, як збройні сили.

Завдяки наполегливій праці, вони, напевно, отримали міцні позиції у ЗС, переважно, серед молодших та середних офіцерів.

Політика Ердогану давно не влаштовує ні кемалістів, ні гюленівців, тому, вочевидь, останні запропонували першим традиційне вирішення питання – переворот.

І тут генерали, яких, по за сумнівом, не влаштовує зростання впливу третьої сили у збройних силах, вирішили з нею покінчити.

Вони дали гарантії гюленівцям:

– ви розпочинайте, ми підтримуємо,

а коли дійшло до справи, кінули останніх та, ба більше, – розстріляли їх вірними армійськими частинами.

Гюленівська спроба стала однаково чужою і кемалістам, ісламістам, і політичній опозиції з іншими поглядами (від соціалістичних до ліберальних) і широким народним масам.

Ця версія пояснює – чому демонстранти з портретами Ататюрка (кемалісти) не тільки не билися з демонстрантами з портретами Ердогана (ісламістами), але і діяли спільно проти військових, які намагалися здійснити переворот.

Тому, “військовий переворот” кудись випаровується і стає, замість цього – “незрозумілою спробою мутних масонів захопити владу з опорою на деякі розпропаговані військові частини”.

А тоді, армія не тільки не погіршила свої позиції в суспільстві, а й зміцнила.

А як же:

– задавити заколот з усією строгістю, збивати вертольоти, які стріляли по натовпу, бити по танках, розстрілювати своїх.

Тих генералів, що спецслужби Ердогана похапали за співчуття/бездіяльність ще, можливо, доведеться з вибаченнями отпустіть.

Протистояння кемалістів та ісламістів, а значить – загроза, власне, військового перевороту не тільки нікуди не поділася, а й, в деякій мірі, отримала більш сприятливі (при вмілому використанні) умови для підготовки і реалізації.

Туреччіна вступає у довгу полосу політичної нестабільності.

Тож, ще буде цікаво.