Цивільні суди не вміють правильно трактувати випадки, котрі сталися на війні

Дуже часто прості цивільні суди не вміють правильно трактувати випадки, котрі сталися на війні, до того ж ми чудово розуміємо, до яких партій належали місцеві судді, якщо вони були партійними, або за які партії вони голосували, і яких поглядів дотримуються.

Я став менш радикальним стосовно нашого військового керівництва. Тому що коли ти аналізуєш і пробуєш ставити себе на їхнє місце в тих чи інших ситуаціях, ти багато що переосмислюєш.

От уяви собі Генеральний штаб в січні 2014 року. Велика кількість військових, часто – не найбільш інтелектуальних людей, бо всі розумні та красиві пішли, а лишились або фанатики, або корупціонери, або ідіоти. Це організація, у якій багато хто з нормальних людей не хоче працювати, бо зарплати там відносно малі, керівництво – не найкраще… І тут на цю структуру падає війна. І треба армію підняти і кинути в бій, ухвалити рішення, від яких залежать тисячі життів…

Я розумію, що насправді там багато питань і за окремими людьми, і за всім. Але все-таки добре, що були люди, які приймали рішення. Хай навіть іноді хибні.

Як показала ця війна, найгірше, що може бути – це відсутність рішень. І коли засудили генерала Назарова за Іл-76 (генерал Віктор Назаров отримав сім років ув’язнення за загибель українських десантників, літак яких збили бойовики біля аеропорту Луганська у 2014 році, – “Апостроф”), я висловив свою позицію, за яку отримав багато критики. Але, якщо чесно, там не було шляху, яким, згідно зі статутом, не порушуючи нічого, можна було доставити в Луганський аеропорт людей, техніку, набої і так далі. Був наказ, який в армії, як то кажуть, не обговорюється. І в генерала Назарова був вибір: або сказати: “Я нічого не можу зробити згідно зі статутом, все, вибачте”, або прийняти рішення. Він прийняв рішення. І це рішення забрало майже 50 життів.

Ми всі пишаємося Рейдом (Рейд підрозділів 95-ї окремої аеромобільної бригади з 19 липня по 10 серпня 2014-го, в ході якого підрозділи 95-ї, 25-ї, 30-ї та 51-ї бригад подолали близько 470 км, з них 170 км – в тилу ворога; у ході рейду українські військовослужбовці неодноразово вступали у збройні зіткнення з підрозділами ЗС РФ, – “Апостроф”). Але якщо подивитися детальніше, поговорити з тими, хто там був – розумієш, що це була така авантюра, яка могла би закінчитися повною катастрофою. Катастрофою, в десятки разів страшнішою за Іл-76, бо у Рейді брали участь кілька тисяч людей, там не 50 чоловік було.

Але завдяки тому, що цей Рейд вдався, ми витягли з-під кордону велику кількість людей, не дали їм здатися і перейти на сторону Росії. Ми дали їм можливість зберегти честь і повернутися додому – пораненими, контуженими, зневіреними, якими завгодно. Але не зрадниками. І це дуже сильно надихнуло все-таки нашу армію. Тому що якби не було Рейду – у нас був би тільки Іловайськ, грубо кажучи.

Наших генералів дуже багато людей проклинало за Іловайськ, за останні дні ДАПу, за окремі моменти щодо Дебальцевого… Але дуже рідко люди кажуть “дякуємо” за звільнення Лисичанська, Сєвєродонецька, Станиці Луганської, Щастя, Маріуполя… Ми живемо в такий час, коли якщо ти похвалиш когось із влади – тобі одразу почнуть закидати, що ти продався. У нас запльовується більш стримана і доросла точка зору.

Але я вважаю, що добре, що знайшлися тоді люди, які взяли на себе відповідальність. Дуже багато було у нас людей, які, як на мене, значно гірші за генерала Назарова. Це люди, які просто пішли під час війни, звільнилися з лав Збройних сил або просто не повернулися з Криму… Це люди, в яких наша країна вкладала гроші, великі чи малі – не має значення, яким вона платила зарплати, оплачувала навчання, форму… І все – задля того, аби у випадку війни вони виконали свій обов’язок, дотрималися присяги. Але дуже багато таких людей вдавали з себе хронічно хворих, втікали, ховалися за штатними посадами… Я і вважаю, що, як би не було, але добре, що були люди, які ухвалювали рішення. Погано, що якість цих рішень була нижчою, ніж нам би хотілося – і через це загинуло більше людей, ніж могло би загинути. Але війни без цього не буває.

І раніше я доволі негативно до нього (начальника Генштабу Віктора Муженка, – ред.) ставився. Мені розповідали, що і в нього до мене не найкраще ставлення було. Чи змінилося воно зараз – не знаю, але, за словами спільних знайомих, наче змінилося в кращий бік…

І раніше, коли я спілкувався з військовими і починав критикувати Муженка – часто у відповідь чув: “А хто тоді?” Тоді ще живий був Воробйов (генерал-полковник Геннадій Воробйов, був командувачем Сухопутних військ ЗСУ, першим заступником начальника Генштабу, помер 11 лютого 2017, – “Апостроф”) – і я відповідав, що Воробйов міг би стати кращим начальником Генштабу. І знаєш, кілька військових – полковників, генералів, але бойових, тих, за кого не соромно – сказали, фактично, одну і ту саму фразу, яка змусила мене задуматися. Вони говорили, що в Україні не так і багато людей, які мають достатню освіту, рівень знань і навичок, які пройшли такий службовий шлях і здатні керувати Генеральним штабом. Їх на всю країну хіба з десяток набереться. А Муженко – трохи не єдиний серед них, хто не боїться іти на ризик. І от після цього я дуже задумався. Тому що найгірша позиція на війні – не ризикувати.

Саджаємо тих, хто ризикнув, але зробив це невдало. А в тому ж і прикол ризику – що ти не можеш стовідсотково спрогнозувати наслідки. Коли ми починали фонд – я ризикував врешті-решт сісти у в’язницю, бо тоді, по мирній пам’яті, СБУ тебе спокійно могла пов’язати за тепловізори вдома. Це ж була абсолютно нелегальна історія. Я вже мовчу про багато різних інших речей. Ми всі так чи інакше ризикували – навіть поїхавши на фронт… Найпростіша позиція – це не ризикувати, сидіти в Києві і косити від армії.

Військова прокуратура намагається продавити свої інтереси, поширити свою сферу впливу на військові суди. Тобто у них своє бачення. А у Генерального штабу – своє. І понеслося… А є ще суспільство, яке до військових судів ставиться, м’яко кажучи, обережно. Бо боїться, що створення військових судів означатиме таку собі вседозволеність для військових: ти військовий, пішов, вбив когось – і слава Богу, ти ж військовий, тобі все можна… Є навіть побоювання, що ці суди будуть посилювати Порошенка, бо у нього з’явиться армія, якій можна все, і кишенькові суди, які судитимуть так, як йому хочеться.

Питання в тому, що, на жаль, наразі військові суди – це єдиний вихід. Я про це сказав представникам військової прокуратури на одному з круглих столів, куди мене запросили і де я мав нагоду висловити свою позицію з цього приводу. Я говорив про те, що якщо в цих судах будуть чиїсь інтереси, якщо вони будуть предметом політичної боротьби, якщо в них буде якась муть – суспільство просто порве в результаті саму концепцію. І наших військових і надалі будуть судити, вибачте мене, сепари.

Наших військових судять зараз місцеві суди Бахмута, Маріуполя… А ми ж чудово розуміємо, до яких партій належали ці судді, якщо вони були партійними, або за які партії вони голосували, і яких поглядів дотримуються. У жодному разі не кажу про всіх. Знаю суддю з Харкова, який відвоював снайпером у 93-й бригаді дві ротації. Але це, скоріше, виключення. І це Харків, а не Маріуполь, не Костянтинівка, не Бахмут і не Сєвєродонецьк.

Поки немає військових судів, важливо зробити так, щоб наших військових судили хоча би в інших частинах України – це як проміжна така міра. Хоча очевидно, що судді – навіть нормальні, патріотичні, але не військові – просто не розуміють цієї специфіки. Вони не розуміють, що є наказ – і людина його виконує. І що згідно з наказом, якщо на твій блокпост їде машина, не збавляючи швидкості й не вимикаючи фар, то ти маєш право відкрити вогонь. Адже з точки зору звичайного суду це є правопорушенням. І таких прикладів можна навести багато.

Дуже часто прості цивільні суди не вміють правильно трактувати. І вони не такі мобільні. Військові суди будуть більше схожі на військовий трибунал, вони зможуть приїздити в підрозділи, де відбулося якесь правопорушення, військова прокуратура або військова служба правопорядку затримали людей, провели розслідування і зібрали матеріали для суду. Тоді приїздить суд, проводить тут же, у військовій частині, засідання, виносить вирок – когось на гауптвахту, когось відпустив – і все, питання закрито.

Поясню, чому це вкрай важливо. Якийсь час тому на одному з блокпостів відбулася ситуація, схожа на ту, що я описав. І там загинула людина – начебто від кулі, випущеної військовим по машині. Правда, там у загиблого отвір в голові з іншого боку, в потилиці, а не в лобі. Тому виникає питання, як можна стріляти в лоб, а влучити в потилицю. Але це вже інша історія. Там було кілька людей в салоні, питання у тому, хто стріляв, хто вбив конкретно цю людину…

Втім, зараз мова не про те. Мова – про те, що той військовий, якого звинувачують у вбивстві, зараз чекає чи то на апеляцію, чи то на касацію. І якщо ми зараз не вводимо військові суди і він касацію програє – він буде сидіти стільки, скільки йому напише цивільний суд. І таких людей багато. Тих, кого військові суди вже не врятують від вироків судів Бахмута і так далі.

Правосуддя має бути швидким, незалежним і компетентним в тій сфері, яку воно судить. Військові суди однозначно мають бути, і тут ми тотально підтримуємо Генеральний штаб. За якимись окремими позиціями ми можемо з ними погоджуватись чи не погоджуватись, але в цілому сама ідея абсолютно правильна. І ми сподіваємося, що Адміністрація президента теж це розуміє – і доведе це питання до логічного завершення. Тим більше, що Петро Олексійович обіцяв це зробити після вироку Назарову. Але пройшла вже купа часу після того вироку, а про військові суди і досі більше говорять, ніж роблять щось у напрямку їх створення.