Румунії та Угорщині не вистачає довіри до України

Президент Румунії Клаус Йоханніс скасував свій візит в Україну і зустріч з головою Верховної Ради України на знак протесту проти ухвалення українським парламентом закону «Про освіту».

Це перший відчутний результат кризи, яка виникла у відносинах України з сусідніми країнами після ухвалення цього закону. Можна, звичайно, вважати, що сусідні країни і організації національних меншин займають невірну позицію. Але від цього необхідність розв’язання кризи не стає меншою.

Перше, що необхідно зробити – це не ототожнювати позицію країн Європи та позицію Росії. Румунія чи Угорщина не претендують на «румунізацію» або «мадьяризацію» українців, вони лише захищають права етнічних угорців або румун – так як вони розуміють ці права. А Росія «захищає» від української мови не етнічних росіян, а самих українців. Росія прагне, щоб Україна говорила російською. Румунія чи Угорщина бажають, щоб румунською чи угорською говорили румуни Буковини або угорці Закарпаття. Тому в суперечці з Бухарестом або Будапештом мова не йде про національну безпеку України, про небезпеку існування самого українського мовного і культурного простору. А в суперечці з Москвою – йде.

Друге, що важливо – це зрозуміти політичні еліти країн, з якими ми ведемо суперечку навколо закону «Про освіту». Збереження власного культурного і мовного простору – важлива політична тема і для Румунії, і для Угорщини. У цьому сенсі обидві країни схожі на Україну. Політики не можуть робити вигляд, що не помічають ситуації, яка викликає негативну суспільну реакцію.

Ось, наприклад, відмова президента Румунії приїхати до Києва. Клаус Йоханніс – етнічний німець. У роки диктатури Ніколае Чаушеску в Румунії проводилася насильницька румунізація німецького населення, незгодних виганяли з країни. Зараз ситуація змінилася настільки кардинально, що етнічний німець став президентом Румунії. Але такий політик не може не звертати уваги на проблеми етнічних румунів в інших країнах. Такий підхід для нього – відмова від пам’яті про власне минуле. Для того, щоб проводити ефективний діалог, слід зрозуміти проблеми тих, з ким ми маємо розмовляти.

Третє, на що слід звернути увагу – це на ставлення до того, що відбувається, самих національних спільнот. Закон «Про освіту» вперше за багато років ставить випускників шкіл в рівні умови для вступу до вищих навчальних закладів України. Однак для представників національних меншин важливо, щоб випускники мали можливість вчитися в університетах країн походження. На це бажання не можна заплющувати очі. Так, зрівняти всіх українських громадян у правах і можливостях – благородне і державницьке завдання. Але держава не повинна позбавляти людей можливостей здобути вищу освіту рідними мовами. Попросту кажучи, ці завдання необхідно поєднати. І тоді гострота кризи може значно зменшитися. Державі потрібен діалог із власними національними спільнотами. За столом переговорів їхні представники повинні бути, образно кажучи, на українській, а не на чужій стороні.

Проста теза

Я – людина, яку радянська держава позбавила і можливостей знати рідну мову, і можливостей її вивчати. Саме тому мені зрозумілі тривоги представників національних меншин України. Але одночасно я прекрасно розумію, що незнання державної мови позбавляє людину перспектив у її власній країні. Я не хочу, щоб українці румунського і угорського походження їхали з України. Я хочу, щоб вони поверталися додому навіть після здобуття вищої освіти в Румунії або Угорщині. І я хочу, щоб вони мали можливість працювати, робити кар’єру, розвиватися не тільки в Бухаресті, Будапешті, Берегові чи Герці, але і в Києві, Львові, Дніпрі. А для цього українська мова необхідна.

Саме це ми повинні роз’яснювати нашим сусідам і нашим власним громадянам. Україна не хоче відібрати румунську – у румунів, угорську – в угорців, польську – у поляків. Україна хоче дати всім їм можливість знати українську. Для розуміння цієї простої тези не вистачає всього лише довіри. Саме з відновлення атмосфери довіри ми і повинні починати.