Ми розпочали нову главу в історії національно-визвольного руху під назвою “Чорні чоловічкі”

В двадцятих числах листопада 2013 року я з декількома соратниками зранку до вечора їздили з Андрій Лозовий зустрічатися з виборцями (він на той час був кандидатом в Народні депутати по 94-му округу).

Вночі ми або розклеювали передвиборчу агітацію на окрузі, або поширювали інформацію на Майдані про тих побратимів, які перебували за гратами, внаслідок політичних переслідувань режимом Януковича. В ті ж дні сталася перша історична подія – я та Oleg Odnorozhenko – Головний ідеолог українського соціал – націоналізму зустрілися з Андрій Тарасенко та Андрій Стемпіцький і домовилися про створення коаліції націоналістичних організацій “Правий Сектор”.

В ніч на 30-те листопада, за вказівкою тодішнього голови адміністрації Президента Сергія Льовочкіна, відбувся кривавий розгін активістів на Майдані. Ігор Мосійчук всю ту ніч виконував функції телефонного комунікатора. Він, намагаючись “не спалитися” з мобільником перед коридорним тюрми, де знаходився за сфальсифікованою справою як “Васильківській терорист”, збирав до купи розрізнені групи активістів.

1-го грудня почалася Революція. Тоді про нас – жовтопов’язочників, членів тодішньої Соціал – Національної Асамблеї заговорила вся країна. Я не був прихильником контактних протистоянь з міліцією і наполіг на необхідності переходу до боїв на дистанції, аналогічних до європейських. Так ми втілили в життя безсмертний заповіт Еклезіаста – час каміння збирати, а час його розкидати. Це друга знакова подія, що мала історичне значення. Саме дистанційне протистояння забезпечило перемогу Революції, адже під час кожного силового опору кількість постраждалих Беркутів була більшою, порівняно з втратами революціонерів.

Далі за хронологією були арешт Однороженка, нічні конференц-зв’язки з ув’язненими правими по всій країні, зрив оголошення вироку по справі “Васильківських терористів” у Києво-Святошинському суді, кількадобове протистояння на вул. Грушевського, зникнення без вісті великої кількості активістів та розстріл майданівців на вул. Інститутська.

Після Інститутської ми цілий вечір збирали поранених в приміщені біля Хрещатику, яке нам надав Олег Ляшко. Він особисто слідкував за станом здоров’я тих, хто планував повертатися для участі в нічних протистояннях, і зрештою сам пробув всю ніч на Майдані. “Радіст” Мосійчук, тим часом, домовлявся про евакуацію поранених на Західну Україну.

Потім була перемога Революції і перший в історії України штурм Верховної Ради з вимогою до депутатів голосувати законопроект Олега Ляшка про звільнення політв’язнів, серед яких були наші побратими. Пам’ятаю, як одразу після прийняття цього законопроекту подзвонив Юлі Білецькій і охрипшим горлом прокричав, що вона може зустрічати свого чоловіка. В Мосійчука ж спитав, чи може він одразу по виходу з тюрми поїхати на ефір.

Після того був нічний переїзд до Харкова, де, після 2.5 років увязнення, ми зустріли нашого тодішнього лідера Білецького. По виходу він поставив задачу, через два дні захопити “Оплот”, і ми розпочали нову главу в історії національно – визвольного руху під назвою “Чорні чоловічкі”.

Мустафа Найем, замість закидання якихось незрозумілих претензій, скажи, а що в той час робив ти?