Подолання маргіналізації України займе не менше двадцяти років

Подолання маргіналізації країни – робота мінімум на найближчі 15-20 років, при цьому необхідно щоб громадяни самі брали участь у соціально-економічному і культурному розвитку України.

Цікаво, що відчував Леонід Кучма, коли в нього раптом настало просвітлення. Коли в його сім’ї почалося різке сповзання бізнесу вниз? Або коли він усвідомив реальну загрозу маргіналізації країни? Адже залишатися в гордій самоті стало зовсім небезпечно на маленькому острівці щастя в оточенні штормового океану нещастя.

Мабуть, тому Леонід Данилович несподівано для всіх у ці червневі дні на міжнародному форумі “Світанок Європи: історична закономірність цивілізаційного вибору” заявив, мовляв, ні США, ні Європа Україні не допоможуть, ми практично одні. І далі резюмував: “Ми про економіку взагалі забули, ми розвалюємося начисто! Ми станемо сировинним придатком”. І європейці, за його словами, ставлять Україну на коліна, давно забули про проблеми України та її громадян.

Безумовно, технологічно ми сильно відстали від якісних економік розвинених країн Євросоюзу, США та Азії. Судіть самі, за минулий 2016 рік ми мали лише 93 млрд дол. валового внутрішнього продукту. Це неприпустимо мало для другої за величиною території країни в Європі і з таким людським капіталом, особливо порівняно з Німеччиною, ВВП якої у 2016 році, за даними Міжнародного валютного фонду, склав 3,467 трлн дол., ВВП Франції та Польщі – відповідно 2463 і 468 млрд дол. Ну, а в першій економіці світу ВВП Америки досяг минулого року рекордного рівня – 18,569 трлн дол., а в Китаї – 11,218 трлн дол.

І, усвідомлюючи, що військово-політичні потрясіння в нас не скоро вляжуться, а в економіці все ще простіше, примітивніше і з обов’язковою корупційною складовою, то мимоволі на думку спадає гіркий жарт: боляче спостерігати, але це життя – не ту країну назвали Гондурасом. А для того, щоб хоч щось кардинально міняти в нинішній соціально-економічній або грошово-кредитній політиці, потрібно дуже добре зрозуміти “юним даруванням” в українській політиці, що життя складне, історія складна. При цьому рішення одних завдань, зокрема, виживання населення і підйому ВВП з активізацією кредитування підприємств суперечить вирішенню інших завдань, наприклад, стабілізації споживчого попиту і підтриманню точок зростання в реальному секторі економіки.

Діагнози нашим економічним хворобам не так вже й важко поставити, а ось якими мають бути рецепти одужання? Так, нарощування державної частки в банківській системі України, найімовірніше, і є головною перешкодою її зростання. Це твердження не мною придумано, це світова практика. Адже банківська система – це кровоносна система економіки будь-якої країни, а в чиї порядні руки ми її віддали? Лихварів, валютних спекулянтів чи ще когось? Тепер від них залежить життя не тільки підприємств, а й переважної кількості громадян, оскільки вони не тільки здійснюють емісії грошей, а й організовують їхнє звернення.

Про це мало хто говорить, та й сам фінансово-економічний блок Кабміну часто приховує нашу ще досить коротку фінансову історію, хоча вже багато чого цікавого і повчального накопичилося для зацікавленої публіки. У цьому зв’язку часто замислююся, як довго, вибачте за грубе слово, за лохів будуть вважати юридичних осіб – клієнтів неплатоспроможних банків, оскільки вклади фізосіб хоча б застраховані на 200 тис. гривень?! А юридичні особи за чинним законодавством, враховуючи особливості роботи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, взагалі не можуть розраховувати навіть на найменшу частину відшкодування. Плюс рефінанс міцно зціпив керівництво НБУ з бенефіціарами неплатоспроможних банків.

Не випадково 26 червня голова правління “ПриватБанку” Олександр Шлапак подав у відставку. Мабуть, сильно загострилася ситуація в банку, тому складно завершується його антикризова каденція. Ось чому продовжую наполягати на тому, що дирекції Фонду гарантування вкладів давно час запустити Пілотний проект із впровадження в українську практику досвіду американських фінансових консультантів-підрядників Федеральної Корпорації страхування депозитів США (за можливої технічної підтримки Міжнародної фінансової корпорації та Тяньцзинского акціонерного товариства “Бохайська товарна біржа”).

Що ще потрібно робити уряду Володимира Гройсмана? Насамперед, не створювати девальваційних очікувань, знижувати процентні ставки за кредитами для реального сектору економіки і, звичайно ж, підвищувати визначеність на фінансовому і товарному ринках для збільшення інвестиційної активності. І навіть можна пожертвувати декількома відсотками темпів зростання споживчого попиту заради залучення прямих іноземних інвестицій для модернізації українських виробництв.

Але, на жаль, наразі у влади грошей немає ні на підтримку малого та середнього бізнесу, ні на проектне фінансування в реальному секторі економіки, ані тим більше на інноваційне підприємництво (не кажу вже про соціальні програми для незаможних і для пенсіонерів).

Зате несподіваним чином раптом знайшлися 38,5 млрд гривень (!) на докапіталізацію “ПриватБанку”, які підуть давно відомими доріжками на валютний ринок і в офшори. Знову всі проти стабільної гривні та модернізації виробництв. Так вже сталося, що наразі основна проблема нашої економіки – боржники банків. Влада одностайна в тому, що саме вони в усьому винні. А з тих, хто ці борги видає, – жодного попиту. Але хтось же повинен відповідати за тих, хто видає кредити неплатоспроможним боржникам?

Переконаний, в Україні потрібен більш досконалий правовий механізм контролю за торгівлею фінансовими ресурсами та їхнім розподілом. Наразі в нас такого механізму немає, тому ми й отримали цей банкопад. І це на сьогодні – головний хештег. Не буду далі згущувати фарби, звичайно, не тільки в нас такі погані справи. Кілька днів тому мій давній знайомий – класний трейдер, з яким я познайомився на нашому фондовому ринку ще в середині 90-х (він прилетів до Києва з Данії, де з великим задоволенням живе), наважився зробити ось такий невтішний прогноз: долару залишилося безтурботно жити максимум пару років, а потім навернеться і євро. Ціни на нерухомість в Європі ще 2-3 роки будуть триматися майже на цих рівнях, а потім ця “гора” різко впаде.

Що ж, подивимося, чекати залишилося недовго. Але наразі головне завдання для нас – поставити собі велику мету. І до такої мети навряд чи можна віднести підвищення темпів економічного зростання, думаю, значно важливіше – подолання маргіналізації країни. На жаль, швидко це зробити не вдасться, подолання маргіналізації країни – робота мінімум на найближчі 15-20 років. При цьому щоб громадяни самі брали участь у соціально-економічному і культурному розвитку України.

А коли 27 червня послухав прес-конференцію спікера Верховної Ради Андрія Парубія, то мимоволі задумався, хтось “нагорі” розуміє, де межі культурного різноманіття, після якого суспільство починає руйнуватися? І коли культурне різноманіття може дати поштовх економічному розвитку?