До початку російського вторгнення української армії просто не існувало

До початку анексії Криму, Збройні сили були доведені до такого стану, в якому вони були практично нездатні виконувати завдання за призначенням, їх просто не існувало за усіма показниками – від технічної готовності, до готовності професійно й фінансово виконувати завдання.

Крім того, сама нормативно-правова база, яка була розгорнута навколо ЗСУ та їх фінансування, була організована так, щоб «ніхто нікуди не їхав і нікого не захищав».

Наприклад, у 2014 році, коли стало зрозуміло, що розпочалася війна, ухвалені з військового бюджету рішення були введені в дію лише через 10 місяців – за звичайним терміном вирішення бюджетних питань в країні. Насправді ж вони потребували негайного реагування, а це було неможливо через недосконалу нормативно-правову базу.

На сьогоднішній день чисельність ЗСУ становить близько 250 тисяч, а загалом по усіх відомствах з врахуванням мобілізованих та призваних – 400 тисяч. Обсяг резерву становить 200 тисяч осіб. У ЗСУ є власні зразки озброєнь, які пройшли випробування та використовуються у бойових діях.

Інструктори НАТО приїжджають в Україну нібито допомагати, а насправді вони набираються бойового досвіду в наших солдат. Європейці не мають такого досвіду – за останні 70 років ніхто так не воював з Росією, як Україна. Наші Збройні сили з кожним днем дедалі менше схожі на радянську армію і все більше набувають ознак власної національної військової школи.

Процес реформування й оновлення української армії на сьогоднішній день я б оцінив на «трійку» – деколи з плюсом, деколи з мінусом. Однак «трійка» як для того стану, в якому перебуває Україна з її економікою, кадрами і політиками – це дуже висока оцінка. Ми носії унікального досвіду і дуже повільно й поступово, але виграємо цю війну.

Очевидно, що більшість кадрів служитимуть у ЗСУ допоки існує збройний конфлікт. Якщо ми звільнимо Донецьк і Луганськ, то через півроку військовослужбовці почнуть масово звільнятися з армії мирного часу, якою досі керують старі полковники й генерали періоду розпаду СРСР. Військовослужбовець входить до топ-10 найскладніших професій. У світі сьогодні дуже багато спокус. Багато кому вигідніше у 22 роки жити в Києві, працювати ІТ-шніком й отримувати 3 тисячі доларів, аніж іти в армію на 10-15 років та викреслювати себе з цивільного життя, наражатися на небезпеку й обмеження. Знайти 400 тисяч юнаків в країні з населенням 40 мільйонів дуже важко. Тому саме кадрова робота – професійне призначення, підбір кадрів і навчання, заохочення до продовження служби у ЗСУ – це проблема номер один.

Наша армія досі керується централізовано й за традицією Пруської воєнної школи чи СРСР. Війську слід осучаснювати систему управління та надавати більше незалежності у прийнятті рішень й виборів засобів виконання людям, які безпосередньо виконують ці завдання. Тобто, штаб має ставити загальне завдання – наприклад, звільніть селище Піски – а командири на місцях вже підбирати засоби та людей, які будуть безпосередньо цим займатися. Поки що виробничі сили випереджають виробничі відносини – штаби приписують військовим усе, навіть «размер усов на верхней губе солдата.

Слід осучаснювати і насичувати Збройні сили високотехнологічними системами, які дають надзвичайну перевагу над противником на полі бою. У Росії покоління армії 4 – 4+, в України – 3 – 3+. Нам потрібен пул високотехнологічних речей – від розвідки до ураження, які дозволять обіграти супротивника на полі бою та дуже високо підняти «ціну» конфлікту. Так, щоб у росіян зникало бажання на нас наступати. Зокрема, нашій армії потрібні високоточна зброя та розвідувальні комплекси, які дозволяють скоротити та пришвидшити принцип «зайшов – уразив». Наприклад, система заходів Find Fix and Finish. Під неї вибудовується структура армії, система управління і органи управління та відповідна техніка з об’єднанням зусиль. Вона дозволяє швидко знайти ціль, зафіксувати її місцезнаходження в часі і просторі та швидко нанести удар по агресору.