Пам'ятник Щорсу став приводом для гарячої дискусії

Простирадло гніву і подиву.

З приводу пам’ятника Щорсу, шановні, є дуже хороша метода, як визначитися щодо його подальшої долі. Це якщо ви поки не визначились, бо думок блукає багато.

Зараз існує чимало книжок і матеріалів присвячених так званому червоному терору, котрий офіційно розпочався з моменту випуску більшовицького декрета від 5 вересня 1918, але фактично практикувався і до цієї дати.

Берете, наприклад, книжку Мєльгунова С. П. “Красный террор в России: 1918-1923.” Уважно її читаєте. І нехай слово Росія не вводе вас в оману, бо нас це стосується чи не першочергово. Або якусь іншу книжку.

Існує масив свідоцтв про червоний терор в Києві, дуже красномовних і ретельно зафіксованих. Настільки красномовних, що озвучувати їх зараз, в цю прекрасну затишну неділю, не хочеться.

Отже, читаєте. Потім, коли вся ця інформація осяде і перетравиться у вашій свідомості, ви маєте поїхати до пам’ятника Щорсу, сісти там на лавочку, покурити, попити кави з кіоска. Пригадати прочитане. Подивитися на кінного більшовика. Ще раз пригадати.

Можна, наприклад, пригадати заживо закопаних в землю людей. Можна пригадати закатованих за всіма монгольськими технологіями киян, з відірваними (не рідрубаними або відрізаними, а саме з відірваними) головами. Ще можна згадати тіла киян, патраних мов свиней, без внутрішніх органів, з вирваними кишковиками. Або вирваними заживо очима. Або порубаними заживо на шматки. І це не лише Київ. А ще є Харків. І все це, шановні, не десь там в сраці-мотиці, ні. Це великі на той час університетські міста, майже столичні. А ще був колишній наш Таганрог. А ще був закатований і вибитий Крим. І ще багато чого було, дуже живописного. Дуже багато. До сказу багато.

Процитую з джерела.

“Жить в этом кошмаре, видеть всё это – и то трудно было оставаться здоровым. А для сотрудников ЧК – это невозможно. Когда передо мной встают образы Авдохина, Терехова, Асмолова, Никифорова, – комендантов ВУЧК Угарова, Абнавера и Гуща из Губчека, то ведь это все совершенно ненормальные люди, садисты, кокаинисты, почти утерявшие облик человеческий”.

Я же отмечу, что как раз за заслуги в должности “коменданта Киева” Николай Щорс, уже по решению Временного рабоче-крестьянского правительства Украины, был награждён почётным золотым оружием.”

І тут постає питання художньої цінності монумента. Так, дійсно, з усіх наявних в Україні кінних монументів цей, очевидно, є найдовершенішим, зробленим професійно, з глибоким розумінням, що таке скульптура і як це слід робити. Скульптура дуже якісна. Це не дивно, бо її автором є легендарний скульптор Лисенко.

Тут я можу лище зауважити, що чим якісніша в художньому плані пропаганда, тим вона небезпечніша. Це лише і тільки пропаганда, а не увічнення пам’яті, бо вся комуністична біографія Щорса притягнута за вуха.

Підвищена художня цінність легітимізує пропаганду, намагається пропхати її у вічність. Так, це дуже якісна пропаганда, перфектна пропаганда найвищого класу. І вона хоче мов вірус, знову проскочити у наше майбутнє.

Мій висновок простий – Щорса нахуй, але делікатно. Він має стояти у внутрішньому дворі Академії мистецтв, як цінний навчальний артефакт, бо досвід скульптора Лисенка дуже згодиться майбутнім поколінням скульпторів. Але пам’ятника Моторолі або Гіві сторічної давнини в Києві не має бути.

Просто пам’ятайте людей зв’язаних попарно (молода мати і восьмирічна дочка, як реальний приклад) і заживо закопаних у могилу. В Києві. 100 років тому.

Або просто йдіть нахуй, позбавлені сердець йобані почвари.

Всім спасибі, можна розходитися по печерах.

Іван Семесюк