Оіцера 93-ї бригади "списали" із життя

Уявіть собі найдорожчу у світі людину.

Найдорожчу особисто вам. А тепер уявіть, що вже сім місяців – 200+ днів та ночей, кожен з яких часом дорівнює цілій вічності у пеклі – ви гадки не маєте, де та людина. Може, у полоні. Може, зараз стікає кров’ю на підлозі якогось підвалу, може, благає про ковток води, може, намагається вскрити вени. А, може, його немає більше немає – і невідомо де він похований, або ж не похований взагалі, або… Стоп, та ні. Може, він живий?
А тепер уявіть головне. Що ви гадки не маєте, що взагалі трапилось і чому ніхто не знає де він. Питаєте в тих, хто був поряд – а вони кидають трубку.
… Віктор Войтюк, позивний Тихий. Офіцер з моєї роти (1 рота, 1 батальйон, 93 ОМБр), з яким ми так і не встигли познайомитися. Наша група заїхала на шахту у листопаді. А Тихий… Тихий пішов з шахти 20 серпня. «Начальство каже, що «самовільно покинув пост» і пішов собі в поле в сторону ворога», – розповідає мені його донька. – Але там щось сталося, і я не можу нічого дізнатись, чомусь ніхто не хоче пояснити…»
Встав і пішов геть з оточеної шахти. ОК. Як вам відомо, МИ ПОСТІЙНО ТАК РОБИМО, так «у вільний час» пішов гуляти в зеленку і загинув Морячок (але, на щастя, тоді я була на Бутовці й мені не доводиться когось про щось розпитувати).
… У історії з Тихим є цікаві моменти. 20 серпня він дійсно був на посту. Втім, потім говорив з дружиною по телефону, вже _повертаючись_ з позиції. За дві години дружина подзвонила йому знову. Слухавку взяв якийсь хлопець і сказав, що Тихий поїхав у Красноармійськ, повіз туди якісь документи. Не хвилюйтеся, він скоро подзвонить! Після цього телефон був поза зоною… Тихий зник. В мене є загальне уявлення про те, що сталося. І я знаю, що сталося це саме на шахті – ні у який Красноармійськ він не їздив. Історію про Тихого мені розповідали на посту вночі так, як розповідають в літніх таборах історії про чорну-чорну вулицю, якою йде чорна-чорна людина. Але, по перше, я не знаю як все було насправді на 100% – час часто перетворює свідчення на легенди. А, по друге, суть зараз не в тому як і чому він зник – чесно.
Поглянемо на це все просто очима родини. Документи Віктора – паспорт, посвідчення офіцера, довідки та універсальну карточку – рідним відправили за три місяці після його зникнення. Щоправда, так і не вислали зарплатну картку. Коли вдома її вирішили заблокувати – виявилося, що звідти спиздили 10 тисяч гривень. Хтось зняв їх на автовокзалі в Полтаві.
Тим – вкраденими грошима та парою папірців – справа й завершилась. «Ми вже скрізь зверталися. Нічого не можна дізнатися…», – каже донька. Розповідає про розмову з людиною, яку я не називатиму, бо вона нічого не вирішує. Але могла б вирішити бути людяною: «…Татові він теж подобався. Але коли все сталося і мама йому, плачучи, подзвонила і спитала чи він нічого не знає, він просто фиркнув і кинув трубку».
Є інфа, що Тихий у полоні. Я не знаю цього на 100% – знала б тільки якби він в мене у підвалі сидів. Може це і не так. Але що бригада розслідує сьомий місяць? Чому про хід цього розслідування нічого не знають рідні бійця? Чому у країні, перші особи якої регулярно, як діти в школу, їздять на зустрічі з першими особами терористичного угрупування, не можна не тільки торгуватися, а й просто з’ясовувати ТАМ КОНКРЕТНА ЛЮДИНА ЧИ НІ? А не прирікати тих, хто вдома, на пекло – коли той, кого ти любиш, і не живий, і не мертвий? Я знаю, що навіть безглузде ОБСЄ з цими питаннями допомогало, так само, як двохсотих забирали з їхньою допомогою… Є ж механізми. І ці механізми працюють – є списки полонених; є ті, чиє перебування у полоні підтверджено або не підтверджено; людей обмінюють інколи.
Чому в цьому випадку – просто сім місяців порожнечі? Сьогодні 2 квітня. 20 серпня минулого року український офіцер нібито просто пішов за обрій – і з того часу його ніхто не бачив. Увага, питання: можливо, Тихий хоча б ЗНИК БЕЗВІСТИ?
Ні, ну що ви. «Статус безвісти зниклого давати не хочуть. Пишуть, що йде розслідування. Але з вашої історії я розумію, які там розслідування», – каже донька офіцера. Якщо хтось забув – поясню. Розслідування – це коли замполіт бригади сам радісно пропонує показати документи, а потім надсилає фото ОДНОГО-ЄДИНОГО невідомо ким написаного і ніким не підписаного папірця, на якому все записано нібито зі слів пораненого бійця, хоча не факт, бо замполіт «не може стверджувати»… і коли в ході спроб «з’ясувати» чи був наказ на вихід забувають опитати навіть безпосереднього командира тих, хто пішов.
… Які там сєпари, якщо ми не можемо підняти дупу щоб зі своїми поговорити.

А головне – навіщо нам щось з’ясовувати, якщо правду про те, як все було, зазвичай краще забути. Це ж хтось із командирів може сісти. Це ж снігові лавини, зірвані одним зайвим словом – а там вже й накази, які ніхто не мав права віддавати, і продаж зброї, і люди, що уникають кримінальної відповідальності бо мають родичів де треба, і мародерство, і все-все-все…

Загрузка...