Ніколи знову

У 1939 році на українські землі прийшло пекло Другої світової війни – однієї з найбільших трагедій в історії людства.

Оскільки на той час ми не мали своєї державності, це лихо прийшло на наш народ саме у вересні 1939 із нападом гітлерівської Німеччини на Польщу, в складі якої перебувала Західна Україна. У червні 1941 пекло війни охопило наші землі повністю. Ця війна залила кров’ю півсвіту, але найбільше жертв було саме серед українців.

Хіба думали ветерани Другої світової війни, що доживуть до днів, коли їхні онуки та правнуки знову воюватимуть – із кремлівським Гітлером сьогодення?!

І в ці дні роковин, і повсякчас викликає смуток декілька речей:

1. Апелюючи до патріотизму, декотрі люди закликають не шанувати ветеранів Другої світової війни. Не усвідомлюючи, що ці люди, яких лишилось так мало, воювали не “за Родину! За Сталина!”, а за свій дім, за свої родини. Що ці люди ризикували життям, здоров’ям і свободою, воювали із нацистським режимом, з яким боровся увесь цивілізований світ. Вішати на цих дідусів і бабусь злочини сталінського терору – абсолютне безглуздя. Зрештою, багато фронтовиків самі постраждали від репресивної машини Сталіна у повоєнні роки.

2. Проросійські сили намагаються всіляко політизувати спогади про Другу світову війну, про перемогу над нацизмом. Їхня спроба провести 9 травня сепаратистські шабаші, які в дійсності не мають нічого спільного із вшануванням ветеранів, а навпаки є знущанням над ними і глумом на їхнім подвигом.

3. В Україні, як і в багатьох інших державах, на жаль, суспільство досить м’яко реагує над ганебним явищем, коли “ряжені” ветерани, які народилися вже після війни, обвішуються “липовими” орденами, чекаючи вітань і подарунків. Це не менший глум над тими, хто реально воював. У багатьох випадках “ряжені” – штатні активісти Комуністичної партії та інших проросійських сил. Причина їхньої активності у пункті 2.

4. Українці воювали з нацизмом також у складі Української Повстанської Армії. В силу багатьох історичних обставин, багаторічного вичорнення УПА радянською і російською пропагандою, процес примирення українців, які воювали в різних арміях – досить важкий і болючий. Та коли бачиш, як ветерани-червоноармійці тиснуть руки ветеранам-упівцям – серце сповнене радості. Вони зі схилу прожитих літ знаходять мудрість розуміти, що Україна в нас одна. А горе-політики і далі собачяться між собою, поливаючи брудом то ветеранів УПА, то червоноармійців.

В цілому політизація цієї надзвичайно важкої і кривавої сторінки нашої історії і є найбільшою проблемою. Замість пошуку політичних дивідентів раджу і словом, і ділом шанувати ветеранів Другої світової війни, шанувати ветеранів російсько-української війни на Донбасі.

P.S. Нещодавно помер ветеран-танкіст, знаменитий лікар Іон Деген, який, на мою думку, написав найкращий вірш про Другу світову. У 2015 Деген був у Москві, де йому задали провокаційне питання щодо України, на що він відповів, що це його Батьківщина і не шанувати він її не може. А про війну Деген написав у 1944 році пронизливо до кісток:

Мой товарищ, в смертельной агонии
Не зови понапрасну друзей.
Дай-ка лучше согрею ладони я
Над дымящейся кровью твоей.

Ты не плачь, не стони, ты не маленький,
Ты не ранен, ты просто убит.
Дай на память сниму с тебя валенки.
Нам ещё наступать предстоит.