Менеджери знищують український бізнес

Ось був би в мене бізнес.

Великий якийсь. Тисячі робітників, заводи, пароплави. Нехай мені це впало на голову незрозуміло звідки, але все працює.
Я відчуваю, що мало в цьому петраю. Але це мій бізнес, я за нього переживаю і хочу його примножити. Нормальне таке бажання, власницьке.
І я наймаю топ-менеджерів, щоб займалися розвитком. В управлінську команду ставлю ще декілька своїх друзів і родичів: людей не особливо талановитих, зате начебто відданих.
Малюємо бізнес-стратегію: освоєння нових ринків збуту, розширення переліку товарів і послуг, розрахунок EBITDA на рік. Всьо красіво.
Сам не контролюю, бо працюють професіонали, чого заважати?!
Перший дзвіночок, коли замість прибутків – збитки. Приїжджаю розбиратися. Цифри гнітючі, робітники злі, зате менеджмент веселий. Графіки всі висхідні, слайди заворожуючі, падіння сьогодні виключно через несприятливу світову кон’юнктуру, все буде добре, обіцяють вони, лишень ще трошки зачекати. Друзі-наглядачі їм весело піддакують, кажуть, в усьому розібралися, хлопці – реально профі, прекрасно все знають. Недовірливо оглядаю автопарк керівників, кожне авто з якого вартує річної зарплати, що їм плачу, і їду додому.
Приїжджаю знову за півроку, коли мене вже оточують кредитори. Замість працюючого виробництва – пустеля, пароплави просто щезли, на березі самотньо стоїть тінь головного бухгалтера. На моє питання: “Де ж усі?”, знизує плечима і тицяє пальцем в глобус, називаючи прізвища.

 

Володимир Омелян