Лівий екстремізм та Україна

Єдина форма діяльності лівих екстремістів – руйнування.

Об’єкти лівого терору розмаїтні: людські життя, держави, релігії, сім’ї, природа. Навіть отримавши владу вони не роблять нічого, окрім конвеєрізації та розгалуження насильства, перетворюючи держави на архітоталітарні машини вбивства.

«Метою бойової організації є боротьба з існуючим державним ладом шляхом ліквідації тих його представників, які будуть визначні найбільш злочинними та небезпечними ворогами свободи. Знищуючи їх, бойова організація здійснює не лише акт самозахисту, але й діє наступально, сіючи страх та дезорганізацію у владні кола, і прагне довести керівництво держави до усвідомлення неможливості зберегти далі самодержавний лад»

З цих слів почалася кривава стежка єсерських терактів. Понад 250 інцидентів – загиблі міністри, генерали, адмірали, письменники і політики. І мирні люди, яким просто не пощастило опинитися поруч. Гоци, Шпайзмани, Каляєви, Гершуні та Савінкови розгорнули мережу вбвиств та підривів як єдиний метод реалізації політичних завдань, відправляючи студентів, пролетарієв та міщанських дітей на самовбивчі атентати.

Лівий терор єсерів не можна вважати успішним організаційно – зриви, невдачі, зради. Що й казати, коли організацію довгий час очолював поліцейський агент. Успіх діяльності “Боєвой організації” теж сумнівний – не досягнувши нічого, окрім смертей швидкозамінних “гвинтиків системи”, ліві екстремісти розійшлися по більшовицьким радам і соціалістичним партіям.

Описати діяльність цих людей, втім, можливо. Лівий терор єсерів був безглуздим, беззмістовним, хаотичним і кривавим.

Реінкарнувавши у 60-тих, ідейні продовжувачі лівих екстремістів початку 20 сторіччя пережили “реформацію”. Соціалістичні та комуністичні рухи втратили остаточний сенс зі смертю теорій Маркса та абсурдними постфрейдистськими графоманіями Франкфуртської школи.

Крім того, разом з классичними коммуністами та неомарксистами підняли голову і анархісти, шо традиційно відмовлялись від будь-яких методів політичної боротьби та надавали перевагу “революційному” насильству. Відкинувши ліцемірне загравання з пролетаріатом, ліві знов пустили кров країнам – від вбивств та мітингів у Німеччині та Італії до громадянських війн та геноцидів у Азії.

У Європі післявоєнних часів RAF (Фракція Червоної Армії), назвавшись на честь коммуністів СРСР, Китаю та Куби, почали гучну кампанію проти “реваншу фашистів”. Гучною вона була завдяки вибухам у будинках, казармах та адміністративних спорудах Мюнхену, Західного Берліну, Баварії та Франкфурту. Палій супермаркетів Андреас Баадер та терористка Ульріка Майнхоф разом з однодумцями, пройшовши підготовку у терористичних таборах невизнаної Палестини, грабували банки та універмаги та розстрілювали пересічних громадян, прикриваючись “революційним спротивом”.

Декілька здійснених вбивств працівників державного апарату все ж пригорнули до RAF таку бажану їм увагу – захоплені оплески маргіналів, ісламістів і закордонної лівої “інтелигенції”, а також страх і ненависть німецьких громадян та влади. У травні 1976-го Фракція Червоної Армії втратила своїх радикальних ватажків – Майнхоф, Баадер, Еслін, та Распе вчинили самогубство (за деякими версіями – були вбиті) у тюрмах, однак сама організація проіснувала до 90-тих, тільки через 4 “покоління” вибухів та нападів зізнавшись у своїй поразці.

RAF тісно співпрацювало з іншими радикально лівими Європи – Червоними Бригадами з Італії, Прямою Дією Франції та навіть баскськими ультралівими сепаратистами. Усі ці організації відзначились вбивствами та насильством, та мають інтенцію реваншу вже сьогодні, у 21 сторіччі.

Червоні організації повстають знову і у Латинській Америці. Борці з буржуазією перемістились з джунглів та болот у міста і селища, взявши на озброєння нові форми діяльності. “Сяючий шлях”, наприклад, підривають шляхи між селами Перу. Виникши з вакууму «місцевого самоврядування» ця організація винищувала селян незалежно від віку та статі у містах і селах країни. У найбільш відомій такій “акції революцийного спротиву”, Луканамарській різанині, загинуло 69 мирних жителів Перу. Підриваючи лінії електропостачань, шоссе та ярмарки та вбиваючи людей, перуанські комуністи і досі продовжують злочинну діяльність – по всій країні поліцією викриваються рабські табори лівих екстремістів. Аналогічні організації, натхнені марксизмом-ленінізмом існують по всій Латинській Америці – у Мексиці, Колумбії, Гондурасі, Сальвадорі, Гватемалі.

На Сході ж лівий екстремізм діяв під іменем Мао Дзедуна. Підхопивши лозунг “Гвинтівка народжує владу”, Червона Армія Японії захоплювала літаки, готелі, адміністративні будівлі та посольства. Завдяки “дружбі” з ісламістами Ближнього Сходу, Червоній Армії Японії вдалося втекти у Лівію, отримавши серйозну відсіч від японських поліцейських та громадян.

Але не всюди лівий екстремізм обійшовся так безкровно – у деяких країнах Південно-Східної Азії терор маоїстів триває і досі. Індія, Філіпіни, Непал, М’янма – усі вони і досі страждають від герілій коммуністів. Перестрілки червоних маоїстів з армією та поліцією стали буденністю для деяких регіонів цих країн. У Камбоджі ліва радикальна організація червоних кхмерів навіть досягла успіху, захопивши владу. Аграрний маоїзм прем’єра нового уряду Пол Пота був реалізований через оголошення шести мільйонів громадян “зайвими” та, як наслідок, масштабне винищення власного населення. Спочатку арматурами та ножами, а згодом – бульдозерами та вибухівкою ліві екстремісти закатували насмерть більше трьох мільйонів людей, виправдовуючи це коммуністичними утопіями майбутнього та звинуваючи Захід у імперіалізмі.

Звинувачувати Захід полюбляють і відчизняні екстремісти – червоні радянські флаги замайоріли над Донецьком та Луганськом. Чомусь багато хто наївно вважає, що це оминуло інші частини нашої країни. Сьогодні, ціла колода різноманітних комуністичних та анархістських організацій проводять свою діяльність в Україні. “Чорний комітет”,
“Новий вогонь”, “Автономний Опір”, “Революційна дія” та інші лише замилюють ваші очі розмовляючи українською та негативно ставлячись до режиму Путіна. Політика – це значно складніше, і дуже важливо акцентувати на тому, що декларують ці люди, які вже зараз не бояться махати гранатами в центрі Києва, як нещодавно було з лідером організації “Новий Вогонь” Дмитром Різниченком.

Методи сучасних українських коммуністів та анархістів довгий час були спільні – вуличні бійки, пропаганда, співпраця з російськими товарищами. Мета і результати функціонування таких організацій теж, очевидно, один на двох – спроби дестабілізації ситуації в країні, повалення держави, перехід від політичної боротьби до насильства та террору.

Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що єдина форма діяльності лівих екстремістів – руйнування. Об’єкти лівого терору розмаїтні: людські життя, держави, релігії, сім’ї, природа. Навіть отримавши владу вони не роблять нічого, окрім конвеєрізації та розгалуження насильства, перетворюючи держави на архітоталітарні машини вбивства.

Сьогодні ми спостерігаємо зріст такої діяльності – на Заході і на Сході, а також у нашій країні маргінали та меншини ведуть вуличні та громадянські війни, надихаючись коммуністичними, анархістичними та соціалістичними ідеологічними творами та пропагандою. Це терор вже не у бік політики – збитки, синці та кулі після нападів лівих отримуємо ми: християни, батьки, діти, підприємці, науковці, працівники, митці та патріоти. RAF стріляли у міністрів – Девін Келлі стріляє у дітей, яких батьки привели на недільну службу.


Загрузка...