Крути: Спіраль історії

29 січня 1918 року на залізничній станції Крути в 130 км північніше Києва відбувся бій між загонами курсантів Київського військового училища та “Вільного козацтва” з 4-тисячним підрозділом Червоної Армії під командуванням Михайла Муравйова.

Українські військові вдало використали залізничний насип та місцевість, завдавши значних втрат ворогу та стримали його просування в напрямку Києва. Подальшій обороні перешкодила відсутність боєприпасів та стягнення в цей район додаткових сил червоноармійців. З втратами курсанти відступили. Розвідзагін з 30 чоловік потрапив в полон, де був закатований і страчений більшовиками.

Крутівська операція є історичним прикладом військової звитяги та винахідливості, коли менші сили успішно протистоять більшій і професійнішій армії.

Крутівські події довгий час зазнавали забуття. Ці факти повинні були бути стерті зі сторінок історії. Але історія часто розвивається по спіралі і такі події мають циклічний характер – вони повторюються, бо збереглись їх соціальні та політичні передумови.

Сьогодні Україна знаходиться в стані неоголошеної війни. Росія, використавши маріонеткові псведодержавні утворення ДНР-ЛНР, домагається зміцнення впливу на внутрішню та зовнішню політику України.

Як у 1918 році, коли вторгнення більшовиків опиралось на продуману пропагандативну кампанію та підтримку частки населення, так і сьогодні українська влада повністю повторює помилки уряду Грушевського.

Тоді верхівка УНР, соціалісти Грушевський, Винниченко, Петлюра видавали універсали, в яких Україна розглядалась як автономія в складі Росії. Сьогодні уряд підписує капітуляційні Мінські угоди.

Так, 16 липня 1917 Другим Універсалом, головною метою якого була реорганізація державного апарату, Центральна Рада затвердила саме автономнію України, та постановила, що ці права автономії мають бути затверджені Всеросійськими Установчими Зборами.

У вересні 1917 року, вітаючи організований Центральною Радою з’їзд народів у Києві, Михайло Грушевський проголошував: „Ми дивимось на федерацію не як на шлях до самостійності, а як на шлях до перспектив, уже давно відкритих передовими мислителями людства, як на шлях Федерації Європи і дальше – до федерації цілого світу”.

У цій ситуації українські військові намагалися сформувати власне військо. В України тоді перебувало до одного мільйона солдатів, що пройшли добру військову підготовку на фронтах Першої світової війни. Лише генерал Скоропадський надавав у розпорядження Центральної Ради 40-тисячний український корпус колишнього 34-го корпусу російської армії. Але Грушевський та Винниченко заявили, що регулярна армія їм не потрібна, і що вони не довіряють багатому землевласникові Скоропадському.

У січні 1918 року Центральна Рада видає закон про розпуск української армії. Скориставшись цим, більшовицька армія чотирма опергрупами під командуванням Єгорова, Муравйова, Берзіна та Кудинського почала захоплювати територію Української Народної Республіки. Наслідком цього стала втрата української державності.

Аналогічно діяли українські очільники і після розпаду Радянського Союзу. Червоні президенти Кравчук та Кучма підписали злочинні домовленості про відмову від ядерної зброї. Всі 25 років відбувалось розпродавання кращих зразків озброєння української армії за кордон. Була знищена мільйонна армія включно з найкращою в СРСР дальньою та стратегічною авіацією.

Під час війни на сході України уряд підписав Мінські домовленості, в яких зобовязався відвести озброєння і здати ворогу українські території, відвойовані Збройними Силами, по суті ж визнав свою капітуляцію. Як Грушевський, так і Порошенко свідомо зрадили національні інтереси України на користь ворога.

Грушевському було відомо про з’їзд більшовиків, першим завданням якого було захопити владу в Україні і проголосити Українську Радянську Республіку у складі Росії та про те, що до вторгнення в Україну готувався 30-тисячний корпус російської армії.

Порошенку зараз відомо про підготовку вогнищ сепаратизму на всьому сході та півдні країни, чому ніхто жодним чином не перешкоджає. Логічне запитання, чи є ці дві особи, які волею випадку чи закономірно отримали всю державну владу, свідомими зрадниками?

Можливо, що ні. Імовірніше за все справа у тому, що вони керуються лише приватними інтересами і їм зручніше перебувати в стані вассала, аніж взяти на себе відповідальність за ведення визвольної війни та досягнення дійсної незалежності.

В будь-якому випадку досвід 1918-1920 рр свідчить, що Росія буде домагатись повного контролю за українською державністю та піде на широкомасштабне вторгення, як тільки політично та агентурно досягне ослаблення та деморалізування наших Збройних Сил.

Україні потрібне досвідчене та вмотивоване командування, яке розуміє цю загрозу та готове до затяжної війни, яка відбудеться так чи інакше.


Загрузка...