Фільм “Темні часи” можна ідеально поєднати з “Дюнкерком”

Якщо днями плануєте похід у кіно – не пропустіть “Темні часи” (“Darkest Hour”) Джо Райта. Не шедевр, але міцний і актуальний середняк. На диво мало пафосу, а де він є – то гарно поданий і в суто у британській іронічній манері).

Критики так розхвалювали Гері Олдмана в ролі Черчилля, що складалось враження, ніби вся стрічка тримається на його потугах. Але це не так – решта касту підібрана вдало, операторська робота й сама атмосфера стрічки добротно передає хаос і розгубленість весни 1940-го (особливо крута сцена бомбардування Кале, зачепило).

Більшу частину фільму Вінстон не планує оборону Британії, а бореться з опозицією всередині власної партії консерваторів та спробами Чемберлена і Галіфакса показати його клоуном та відправити у відставку. Причому цікаво, що аргументація віконта Галіфакса – ідеальна (згадалась Тимошенко з її “жоден танк не повинен виїхати з казарми”). Він майстерно оперує фактами, щоб довести необхідність переговорів і безглуздість боротьби з Гітлером. А Черчілль – один волюнтаризм і популізм :D.

Забавно, але показано, як заради уникнення паніки серед підданих ВБ – Черчілль йде на свідомий і довгий обман суспільства. Прем’єр на коліні планує операцію з евакуації “Динамо” та інспектує залишки французької деморалізованої армії – а паралельно виголошує пропагандистські, ура-патріотичні та відверто брехливі заяви на BBC.
І хто зараз скаже, що він був неправий? Хто знає, як би склалась історія WW2, аби Черчілль вивалив на британців усю правду про стан на фронті й вони піддались на ідеї лорда Галіфакса про нові поступки Райху? Всі “Темні часи” Черчілль приймає складні рішення, ловить тумаки від урядовців свого ; кабінету, розчаровується у союзниках і потроху божеволіє під грузом відповідальності.

Отут і єдиний сильний недолік фільму – це якась “трампізація” образу Черчилля. Серйозно, Олдман і Райт подають його не скільки інтелектуальним хитрим політиком, а як трохи поїхавшого старигана, який надо часто дає драматичну слабину і втрачає хватку. Прем’єр спускається у метро радитись з нарідом щодо питань війни/миру на початку 20-го століття? Серйозно? Вінстон, який бачив три війни і особисто брав участь у двох, поміж яких – Велика війна, ледве доганяє фронтові звіти свого штабу й несе якусь єресь на зустрічі з французькими військовими? Ну смішно ж (тут Черчілль стєбеться з німецької тактики танкового бліцкригу – в той час як у своїх мемуарах він пише, що аж у Першу світову викупив потенціал панцерників :D).

Особливістю Черчілля якраз і було тверезе розуміння обстановки, залізна сила волі та візіонерство. А тут ніби лайт-Трамп – спонтанні емоційні рішення, крики і закос під проксі-демократію в метро. Ми знаємо, що це був ще той ексцентричний дід, але ж не наскільки.

Дуже дисонує з одним із найвдаліших образів Черчілля в кіно – у свіжому надуспішному серіал “Корона”. Підстаркуватий ексцентричний прем’єр-міністр у виконанні Джон Літгоу однозначно більш відповідає реальності, ніж образ Олдмена.

І що кидається в очі уже через перші 30 хвилин фільму: “Темні часи” можна ідеально зшити в одну монструозну по часу стрічку – разом із “Дюнкерком” Нолана. “Темні часи” – як дзеркальне відображення подій на французькому узбережжі, тому коли показували бункер військового кабінету, де генералітет та Вінстон обговорювали перебіг кампанії Вермахту – перед очима стояли кадри ноланового фільму.

І не дивно, бо режисер “Темних часів” Джо Райт поставив дуже непоганий фільм “Спокута” з найкращим візуальним рядом історії евакуації Дюнкерка (серйозно, по реалізму – Нолан і близько не стояв). Тому Райт шарить у постановці воєнних сцен – тут їх небагато, але кожна подана дуже оригінально і майстерно. Радий, що після періоду застою він повернувся в індустрію з таким сильним фільмом.

Врешті ключові ідеї стрічки:

Перший меседж – ніби послання Заходу у виступі Черчилля на засідання військового кабінету: “Вивчіть цей урок! Скільки ще диктаторів треба заспокоїти і засипати привілеями, щоб ви зрозуміли – неможливо домовлятись з тигром, якщо твоя голова у нього в пащі!”. Щось мені це нагадує – і навіть не з сучасності. Черчілль як свого часу Міхновський: перший десятиліття кричав, що Гітлера слід забити в зародку; а другий – все життя говорив, що Російська імперія – ворог українства і слід вирватись з цією тюрми та вибороти незалежність. Черчілля вважали фріком навіть після обрання прем’єром. Й Міхновського вважали неадекватом, що існував окремо “елітарної” проукраїнської тусовки, яка дозріла до самостійності лише тоді, як стало пізно. Обидва виявились праві.

І другий меседж, ще ближчий до нас, ще актуальніший, чітко мілітарний і теж виголошений Черчіллем у полеміці з консерваторами:

“Нації, які змагаються до останньої краплі крові –
відроджуються. А ті, що падають на коліна – приречені”.