Чи підходить Україні китайський досвід “чотирьох модернізацій”

З кожним новим вмиканням теленовин чекаєш початку ще гіршого сценарію. Нас занурюють у тупість сьогоднішнього буття, примушуючи чекати змін на краще.

Проте все більше доводиться переконуватися в тому, що Кабмін Володимира Гройсмана і Верховна Рада навряд чи здатні впоратися з цією великою кризою, вивести Україну з системного глухого кута, в який ми потрапили не тільки внаслідок АТО на сході країни, але навіть більшою мірою завдяки багаторічним зусиллям пануючих в країні фінансово-політичних груп.

Більш того, політичні і ділові ризики підспудно продовжують наростати. Соціальні наслідки цієї кризи також очевидні, слідом за падінням як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій буде економія на зарплатах, а далі – на зайнятості, плюс нас очікує черговий і потужніший виток девальвації (відповідно лише до розрахунків держбюджету-2018 до кінця наступного року долар США буде коштувати 30,1 гривень). Які небезпеки нас ще чекають попереду? І хто з політичних лідерів все-таки наважиться вибрати одне з двох. Або руйнувати монопольно-олігархічні засади і заново будувати конкурентну економіку країни, щоб хоч нагодувати бідне населення. Або гасити полум’я голодних бунтів.

Від себе зауважу, познайомившись з олігархами ще в 90-ті роки, знаю, що це жорстокі і розумні люди. Вже добре, якби вдалося розхитати старі політичні та економічні правила гри і почати створювати нові інститути. Затягувати цей процес – смерті подібно.

Маючи в своєму багажі дві вищих освіти (військово-політичну та економічну), переконаний в тому, що у нас ідуть два катастрофічних процеси: перший, 3 роки поспіль триває АТО на сході країни; другий, шириться розкол українського суспільства (60% населення перебувають за межею бідності). І якщо відбудеться третій Майдан, то найімовірніше його назвуть революцією бідних, оскільки у нас сьогодні найнижчий в Європі рівень компенсації за працю.

Звичайно, потрібно вивчати досвід європейських країн з якісними економіками, але чи не пора нам також уважно придивитися до кращих азіатським прикладів. Наприклад, на відміну від всіх українських урядів, в Китаї підійшли до проведення реформ комплексно і системно.

Так, початок економічних реформ було покладено в 1978 році на III-му пленумі ЦК КПК 11-го скликання. Тоді Ден Сяопін вперше запропонував програму “чотирьох модернізацій”: реформи в промисловості, сільському господарстві, національній обороні, науці і техніці.

Національна програма включала в себе не тільки запозичення капіталістичних методів розвитку економіки за принципом: “неважливо, якого кольору кішка, аби вона ловила мишей”, але і послідовну демократизацію суспільства. Важко не визнати той факт, що китайські реформи сьогодні є видатним явищем сучасності, не мають аналогів у світі. Це рішучі, ефективні та результативні реформи. Але чи можемо ми застосувати подібне в Україні? Відповідь на це питання поки не дав жоден український політик. Також і серед експертів немає єдиної точки зору з приводу того, чи підходить нам китайський досвід, і якщо так, то які його елементи є найважливішими, а які повинні бути рішуче відкинуті?

Наприклад, “архітектор реформ” Ден Сяопін став також і могильником невдалого китайського Майдану на площі Тяньаньмень. Так само, як і сьогоднішні українські події 2004 та 2014 років, Тяньаньмень-1989 став найважливішою точкою біфуркації для Китаю, що має стратегічне значення у перспективі цілих десятиліть. Тому нерідко від своїх колег досі чую, мовляв, якщо б китайські студенти тоді перемогли, то, можливо, Китай би чекало майже теж, що і Радянський Союз в кінці минулого століття. На жаль, в СРСР свого Дена не знайшлося, і його доля на терезах історії виявилася сумною.

На жаль, як зазначають провідні зарубіжні та вітчизняні експерти, такого лідера поки не знайшлося і в корумпованій пострадянській Україні. Наша доля з чинним олігархічним устроєм теж невтішна. Особливо на прикладі парламенту ми бачимо, як державна система ламає ідеалістів майданів. І хто відповість, яка у нас політична партія в умовах кризи дала стратегічні завдання розвитку українських ринків? Як зупинити падіння реальних доходів населення і зростання інфляції? А адже всіх уже життя навчило рахувати і розуміти, спостерігаючи останнім часом за зростанням долара США у валютних обмінниках, усвідомлюємо – нам треба готуватися до того, що імпорт буде дорожчати, гривня – знецінюватися, зарплати – зменшуватися. Не здивуюся, якщо скоро ми почуємо і про масонську змову.

Так, інфляція у нас почала прискорюватися. Чекаю до кінця 2017 року десь до 3-3,5 процентних пунктів. Далі інфляційний шок. І це буде восени-взимку не тільки плодоовочева та м’ясна інфляція, а ще інфляція цін на послуги. Кабінет міністрів Володимира Гройсмана сам провокує нестримне зростання інфляції. Незрозуміло, навіщо прем’єр-міністру та міністру фінансів Данилюку городити весь цей город? Адже цей новий інфляційний шок при керівництві може тривати істотно довше. Ось чому все більше схиляюся до думки, що тільки технократи у владі і міжнародні інвестори з Америки, Азії і Європи здатні врятувати економіку України.

Не секрет, що сьогодні українська бюрократія – дуже неефективна за своїми професійними якостям. Так і в кадровій політиці було допущено дуже багато помилок. Адже у будь-яких економічних реформ є три обов’язкові правила. По-перше, вони повинні бути справедливими. По-друге, рішучими. І, по-третє, швидкими. У нашому випадку жодне з правил не було виконано ні Кабміном, ні Верховною Радою. Це показник системної кризи. Також вибудовування “вертикалі влади”, переведення країни на ручне управління неминуче призводять до збоїв в управлінні такою слабкою системою, як держава. Ну, і авторитарна система, що особливо дбайливо і інтенсивно проробляється АП протягом останніх двох років, до осені 2017 року вступила у фазу кризи. Адже вона, по суті, не може вирішити жодної серйозної проблеми, терпить невдачу за невдачею. Довго так тривати не може.

У цьому зв’язку дуже короткий філософський висновок. Нагадаю, восени 2008 року говорили про те, що модель розвитку економіки через ліберальний капіталізм зазнала краху.

В останні кілька років вже кажуть, що соціалістичний шлях розвитку, яким пішли країни Південної Європи, теж показав свою неспроможність і недієздатність. І виходить, що краще за всіх зараз відчувають себе авторитарні держави Азії. Що ж виходить? Кажуть, що “Вашингтонському консенсусу” приходить кінець, і що скоро буде нав’язуватися всьому світу “Китайський консенсус”?