У відстоюванні територіальної цілісності уряд працює “на папку з папірцями”

Ще у юному віці, розпочавши свій трудовий шлях, я зрозумів просту істину.

Працювати можна:
– на результат;
– на “папку з папірцями”.

Щодо результату все ясно. Але часто бувають ситуації, коли тобі доручають зробити щось, чого зробити не можна, але про це ти не можеш сказати, або тебе просто не слухають.

Тоді ти заводиш товсту папку-швидкосшивач, і починаєш наповнювати її папірцями. Різні надіслані запити, відповіді, таблиці, “аналітика” і т.д. Коли тебе питають про роботу – ти показуєш папку. А далі – як вийде. Або керівництво зміниться, або задачі, або сам десь “подінешся”.

У українського уряду в питанні відстоювання тер. цілісності та суверенітету України особисто я бачу типову “роботу на папку”.

“Як ми нічого не робимо? Ми аж у суд ООН звернулися, чекаємо, там питання дуже довго розглядають”.

І все це подається як правдиве вирішення проблеми.
Хоча реально – це банальне затягування часу, в очікуванні, що або урядовці зміняться, або світова політична ситуація…

Хоча це, звісно, не означає, що судами можна нехтувати. Якщо є суди, і є країни, де їх рішення чогось значать – до них не зайвим є звертатися.
Просто від них не слід очікувати чогось надзвичайного.
Максимум – грошової компенсації дуже невеликої частини видатків України.

Для цього треба вивчити кейси судів проти Росії.

Наприклад, у 90-ті роки швейцарська компанія Noga “кошмарила” росіян за неоплачені поставки продовольства. Арештовувала власність (аж до картин та літаків) і т.д.
І алгоритм їх дій був дуже простий.

Вони подавали позови до національних європейських судів, а потім домагалися їх виконання у кожній конкретній країні.

Відповідно, і алгоритм дій України теж простий. Подавати позови до судів Люксембургу, Британїї, Стокгольмського арбітражу від імені конкретних компаній, які зазнали конкретних втрат від російської агресії, вигравати процеси, “кошмарити” росіян у Європі.

Все. Але питання припинення війни, виведення російських військ та відновлення суверенітету буде вирішуватися лише завдяки політичним чинникам, а аж ніяк не юридичним.

І ще одне.

Статут ООН. Стаття 94:

1. Кожен Член Організації зобов’язується виконати рішення Міжнародного Суду по тій справі, в якій він є стороною.

2. У випадку, якщо якась сторона у справі не виконає зобов’язання, покладене на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися в Раду Безпеки, що може, якщо визнає це за необхідне, надати рекомендації або ухвалити рішення про вжиття заходів для приведення рішення у виконання.

Тобто, якщо навіть Україна виграє справу проти Росії, і Росія рішення не виконає, то єдине, що нам залишиться – звертатися до Радбезу ООН, де у Росії є право вето.

При цьому, Радбез не зобов’язаний забезпечувати виконання рішень суду. Може лише робити те, що “вважає за потрібне”. Або не робити нічого. Тобто займатися звичними для Радбезу справами.

Витрачаємо з чотири роки, щоб повернутися до Радбезу, де все і починалося.

Трагікомедія.