Соломонове. Про блокаду Донбасу

Коли дві жінки прийшли до наймудрішого царя з дитям і кожна з них стверджувала, що це вона його мати – а перевірити це шляхом ДНК у доХристові часи було не можливо – Соломон запропонував розрізати тіло дитини навпіл і віддати кожній жіночці по половинці.

Одна – не заперечувала. Друга каже: в жодному випадку! хай краще ота пройдисвітка дитя забирає.

І Соломон чітко зрозумів, що реальна мати – друга. Бо вона переживає за свою дитину і не готова вбити його, аби тільки він не дістався іншій.

Отак і нині. Ті, хто жадає влади – готові на все (з усіх сторін конфлікту), свідомо чи не свідомо вбиваючи Україну, розриваючи її на шматки. Ті, хто воліє зберегти Україну, не вбивати її – готові поступитися політичними амбіціями.

От тільки вбивають країну – найперше – не ті, хто блокує, руйнуючи економіку. Не городські сумасшедші і не “корисні ідіоти”. Вбиває країну влада, яка на крові стала нею, свою кров не проливаючи, не усвідомлюючи фантастичну жертовність свого народу, не розуміючи, що після Революції гідності н а р о д таки став н а ц і є ю і жити так, як раніше, вже не можна. Бо кров проливатиметься знов і знов. І виграє від внутрішніх чварів виключно ворог.

І влада не дає жодної відповіді. А ті, хто хитає, аби хитати – від бажання, революційного драйву, ненависті до влади (цілком обгрунтованої її діями), в пошуках політичного результату, з інших причин – навіть не задумуються над тим: а де відповідь?
Ми звикли ставити питання і не шукати відповідей. Це національна трагедія.

І обидві сторону конфлікту не дали відповіді на питання: а що далі?

Нині обов’язок кожного українського патріота – здоровий глузд. Обдуманість кожної своєї дії. Бо красиві лозунги і реальність – це, даруйте, різне. Зберегти Україну і запобігти Руїні.

Обов’язок влади – публічно визнати свої помилки і почати, зрештою, “жити по-новому”. Не розганяти блокадників силоміць, а ініціювати Національний круглий стіл, сформувати чіткий план з чіткими дедлайнами його виконання. Розрив дипломатичних стосунків з окупантами, націоналізація майна країни-агресора, максимальна інтеграція представників добровольчого руху у силові структури держави. Пошук політичного компромісу і економічний розвиток.

Подолання бідності – задача #1. Ніщо так не хитає ситуацію в державі, аніж те, що мільйони українців не знають, як їм вижити.

Припинити політичні переслідування патріотів. Натомість – гарний конструктивний діалог з ними.

Після Майдану і початку російсько-української війни на Донбасі, чимало “буйних” стали державниками, усвідомлюючи лють зовнішньої агресії. От тільки влада це ніби не помічає, живучи стандартами епох Кучми і Януковича. І замість знищення п’ятої колони Кремля, намагається знищити патріотичне середовище. Провокуючи ще більший всплеск народного гніву.

Інакше – кожному дістанеться, умовно кажучи, по півдитини. Тільки дитя вже буде мертвим.