Подальшої стагнації українська держава вже не переживе

Отже про “зраду”.

Мене часто обвинувачують, що я її “розганяю” і т.д.

Відповідь на ці запити носить світоглядний характер, і потребує відповіді на просте питання.

ХТО ВИНУВАТИЙ?

У чому?

Ну, наприклад, у тому, що ми – найбідніша країна європейського континенту за рівнем ВВП на душу населення.

Що ми втратили (це дуже м’яке слово) чверть століття незалежності.

Що 3 роки тому, коли ми стали об’єктом агресії Росії, у нас не було ні армії, ні правоохоронців, на держави.

У тому, що ми, як нація, лідируємо у всіх рейтингах корупції?

Винуваті, у тому числі, і “оптимісти”. Ну ті, які “вірили” комуністам 1991 року, та тому, що вони будуватимуть їм “незалежну Україну”, а потім обрали першим її очільником – комуністичного ідеолога Кравчука.

Не домоглися засудження ідеології, люстрації та інших речей, які зробили нормальними державами, наприклад, Латвію або Литву.

“Оптимісти”, що вірили кожному негіднику, котрий прикривався вишиванками та національними прапорами.

“Оптимісти”, що вірили, що Кучма/Ющенко/Янукович і справді “проводить реформи” під керівництвом МВФ/Держдепа.

Нам брехали чверть століття, а ми – робили вигляд, що віримо, і що, загалом, рухаємося у правильному напрямку, але “трохи повільно”.

Результат відомий.

При цьому, я, може, більший оптиміст, ніж дехто інший. Адже я вірю не у цю гнилу пост-совкову квазі-феодальну систему, а у націю, що справді відроджується останні роки.

Найбільша небезпека – це те, що це відродження учергове використають ті самі люди, що вже спустили його до помийної ями 1991 та 2004 років.

Є ризик, що так само як і тоді, енергія буде витрачена намарно, піде зневіра, чергові хвилі міграції, та цементування всієї цієї державної гнилі. Але подальшої стагнації українська держава вже не переживе.

25 років показали одне: робити вигляд, що “все добре”, коли насправді все погано – не найрозумніша тактика. І відтягувати зміни просто не можна.