Один з друзів мені часто дуже допомагає, нагадуючи в персоналку про всякі дрібні помилки й одруківочки. Дуже дякую, а як віддяку вирішив навести одну бувальщину з нашої історії.
Почув я її від когось із репресованих ще в сталінські часи (здається це було в 1975 в Дніпрянах під Каховкою, де ми відвідували Михайла Максютка), розповідали її не мені, тоді шмаркатому школярику, а дорослим, а я якось випадково запам’ятав, хоч суті тоді зрозуміти через своє виховання не міг – вникнув у зміст значно пізніше.
Отож бувальщина про “опєчатку” і “ошибку”.
Було це десь у середині 1930-тих – між страшними 1933-ім і 37-им у Харкові, тодішній столиці України. Трохи репресії тоді притихли, а якраз мали відбуватися типові совєтські вибори. І виходить святковий випуск якоїсь там “Радянської України”, чи як там тоді центральна республіканська газета називалася. Традиційно під урочисту подію весь верх першої сторінки заповнює гігантський лозунг: “ХАВ ЖИВЕ ВЕЛИКИЙ СТАЛІН!” Саме так – “ХАВ” замість “ХАЙ”. Ну так сталося… Хтось у друкарні вчасно помітив, тираж спалили, новий надрукували… А всю редакцію від головреда до коректора в “чорних марусях” повезли на ріг Совнаркомовської та Чернишевської в республіканський НКВС.
Допит проводив хтось із найвищого керівництва, результат ніби всім наперед був зрозумілий – нічого крім страшної смерті після кількохтижневих катувань. І коли гражданін-начальнік уже детально в усіх барвах розповів переляканим видавцям, що вони “натворили, на чий млин воду лили і як за всією строгістю революційної законності з ними поступлять”, мала відбутися процедура транспортування живих до світу уже фактично мертвих.
Але тут сталося щось абсолютно неймовірне для тих часів. Старенький єврей-бухгалтер відважився попросити права на слово й, що теж неймовірно, отримав. А сказав він наступне: “Увжаемый товарищ, я конешно понимаю, что преступление наше ужасно и наказание должно быть самым строгим. Но перед неизбежной расплатой позвольте мне объяснить вам одну особенность нашей работы. Так вот, у нас бывает опечатка, а бывает ошибка. Вот в этом злосчастном слове получилась опечатка. А вы представляете, какая там могла получиться ошибка!…”
………..
Начальство виявилося з гумором, а був це ще не 37-мий. Після семиповерхового мату й такої ж гучної ржачки НКВДист рявкнув: “Ладно, пошли все на …, ещё раз попадётёсь…, хоть где чево проговоритесь …..”
Я на цю розповідь відреагував формальним похихикуванням, а коли років через п’ять вже трохи наслухався дворової лексики, то вперше зрозумів і добре посміявся. Зате вже кілька десятиліть кожна згадка про помилку й одруківку викликає в мене сміх…
