Хмм, цікаве питання поставила газета “День”: чи може Львів втримати висоту “укр.П’ємонту” – зважаючи на всі російські альфа-джази та російськомовні програми, які з’явилися в ефірі телеканалу імені Садового. Моя відповідь, очевидно, декого роздратує, та все ж…
Коли Львів отямиться, то навколо вже буде повна Україна. Львів зараз на розпутті: зберігати свій не-до-кінця-український колорит (львівськість) – чи розчинятися в чомусь українському, стандартному для всіх. Війна на Донбасі витягла на поверхню кричущі антагонізми, закладені в саму конструкцію України. Львів побачив, що різність України настільки очевидна, глибока й нездоланна, що це неможливо нічим згладити й уніфікувати. Жодна регіональна практика не може стати загальнодержавною.
Революція Гідності легалізувала фактичну двомовність України. Сама Революція була двомовною, і Львів лише зараз починає відчувати цей дискомфорт. У Львові тотально побільшало російської мови. Десятки тисяч переселенців зробили Львів на третину російськомовним. Це – ціна перебування в Україні, яка є природньо двомовною. Бажаючи бути в Україні, Львів мусить акцептувати двомовність як аксіому. Це – мій біль. Але це неможливо змінити. І далі буде ще гірше.
Тому поява на львівських телеканалах російськомовних програм – це Україна, дєтка. Не ми це придумали. Я часто чую від медіа-колег: якщо ви хочете бути загальнонаціональним каналом – у вашому ефірі мусить лунати російська мова. Конкуренти свою аудиторію розширують за рахунок російської мови. І мають успіхи. Бо це Україна, дєтка.
Багато галичан не розуміють справжнього значення епітету «український П’ємонт». Мешканці італійського П’ємонту мислять себе як окремішню субетнічну групу, відмінну від італійців, зі своєю мовою п’ємонтезе. У нас же навпаки – надшарпнута галицька ідентичність безповоротно втоплюється в великому казані, і кожен рік України перетворює галичан у сурогат істот, які обожнюють гуцульські Карпати тому, що там нема тіліфона, тєліка, бринить свіжий воздух, бринза коштує піїсят рублів, а тьолки на діскатєку їздять на конях.
Львів’яни, як вогню, жахаються своєї окремішньої ідентичності. Вони так панічно хочуть бути українцями, що не зауважують, як усмоктують найерзацніші зразки укрмаскульту. І та рафінована львівськість, якою хотілося пишатися, кудись випаровується – і в австрійських сецесійних будинках з’являються неорганічні українські шиночки з апетитними поросятками миргородської породи, з історично чужими козацькими шароварами та чубами. Весь шарм львівських філіжанок, коліжанок, п’єців, аграфок, пателень, андрутів, калабань, студенин тощо – яксамраз у їх неукраїнськості.
В моєму розумінні місія Львова полягає у збереженні своєї неукраїнської генеалогії. І саме тому російська мова як атрибут модерної України дуже неорганічно вписується у Львів. Це дійсно розпуття: залишитися унікальним Львовом – чи стати двомовною Україною «за компанію» з нею.
